Розділ 17. Довге мовчання

Минуло два дні мовчання. Адам не дзвонив. Не писав. Не передзвонював.

Наталі ж не дозволяла собі першою зателефонувати — гордість стримувала, хоч серце боліло від тривоги. Увесь цей час вона мовчки боролась із думками: Може, передумав? Може, пошкодував? А, може… я просто помилилась у ньому?

На третій день Наталі вийшла на роботу. Робота стала рятівним острівцем — вона ховалась у ній, як могла, виконувала обов’язки з подвоєною старанністю. Тільки не думати. Тільки не згадувати.

Обід проходив у ресторані при готелі, де для персоналу завжди готували окремо. Наталі щойно взяла піднос, коли до неї підбігла збуджена Віка.

— Наташ, я щойно таке чула! — прошепотіла вона. — Випадково почула, як шеф-кухар Томас розмовляв по телефону… Він казав щось про Адама. Що той… у лікарні. Потрапив в аварію.

У Наталі обірвалося дихання.

— Що?.. Точно? А він не казав — який саме Адам?

— Не впевнена, але… А якщо це твій? Давай спитаємо.

Віка буквально потягла Наталі за рукав до кухні.

— Томас, пробачте, — звернулася Наталі, — це, можливо, дивне питання, але… Ви не про цього Адама казали? — Вона показала фото, де вони з Адамом стояли обійнявшись у парку.

Томас подивився і ствердно кивнув:

— Так. Саме він. Потрапив в аварію дві ночі тому. Зараз у лікарні, в комі. Ми з друзями їдемо туди через пів години. Хочете — поїхали з нами.

Наталі швидко відпросилася з роботи й разом із Томасом вирушила до лікарні.

Коли вони прибули, сонце вже схилялося до вечора. Лікарня була велика, світла, одна з приватних клінік. Через вікно палати, що сягало від підлоги до стелі, Наталі побачила Адама.

Він лежав на ліжку, підключений до апаратури. Монітор відображав ритм серця. Його обличчя було спокійне, без жодної подряпини, та неприродно бліде.

Поряд стояла жінка — красива, статна, з благородними рисами обличчя, поруч із нею — сивочолий чоловік. Вони трималися за руки.

— Внутрішні забої, — пояснив Томас. — Йому зробили операцію. Щоб уникнути больового шоку, його ввели у штучну кому. Сьогодні спробують вивести. Лікарі кажуть, що позитивні емоції та знайомі голоси можуть допомогти. Тому й покликали близьких.

До палати почали підходити інші. Наталі впізнала Марко — того, що тоді гуляв із ними в парку. Його супутниці вже не було. Ще один хлопець — їй незнайомий. А згодом підійшла дівчина — приблизно її віку. Вона обійняла ту жінку, що стояла біля палати.

Раптом жінка підійшла до Наталі.

— Ви Наташа? — запитала вона тепло.

— Так, — розгублено відповіла Наталі.

Жінка несподівано обійняла її.

— Я — Софія, мама Адама. Він багато про тебе розповідав. Я саме так тебе й уявляла. Ти чудова дівчина. Я щаслива, що він знайшов тебе.

Наталі розгубилася, щоки спалахнули.

— Я… Просто не могла не прийти, коли дізналась…

— І це вже багато що говорить про тебе, — усміхнулась Софія.

-Медсестра говорила що телефонували Адаму дівчина, але обірвався звʼязок і та не встигла сказати що він в лікарні. Телефон заблокований тож передзвонити не змогли.

До них підійшла та дівчина — з лаконічною зачіскою, у діловому костюмі, стримана, але привітна.

— Я — Лара, сестра Адама. — Вона також обійняла Наталі.

Наталі стояла трохи ошелешена — вона, проста дівчина, зараз поруч із найближчими людьми Адама. І вони прийняли її, ніби рідну.

Вона подивилася в бік палати. Через вікно було видно його — такого крихкого, беззахисного. І тільки одне слово болем розривало її душу:

живи.