Розділ 16. «А він зник…»

Коли Наталі прокинулась, Адама знову не було в ліжку. Вона піднялася й пішла на кухню — порожньо. Потім заглянула у ванну — також нема. Ну не у Віки ж у кімнаті… Але й там — жодного сліду. Ні його взуття, ні куртки. Зовсім нічого.

Вона перевірила телефон — жодного дзвінка, жодного повідомлення.

Дивно. А чи був він насправді?.. Може, вона була така хвора, що все собі надумала?

Але… Ліки на тумбочці. Це ж Адам купив. Чашка з водою, залишена поруч — «раптом захочу пити»…

Він був. Був точно. І дбав.

Наталі набрала Віку:

— Привіт… А ти, часом, не бачила Адама сьогодні вранці?

— Бачила! — розсміялася подруга. — Ми ж чай пили з бутерами втрьох на кухні. Тебе що, знову в жар кинуло?

Наталі спробувала сміятись, але в грудях уже щеміло тривогою.

— А він щось казав? Куди збирався?

— Та ні. Сказав, що ще зателефонує якщо що.

— Ага… — ледь прошепотіла Наталі.

— У вас щось було? — Віка не витримала.

Наталі мовчала.

— Ага… — усміхнулася Віка. — Ну дивись. Тільки не розкидайся. Він же… ну, хороший хлопець.

Наталі не відповіла. Як же боляче бути такою вразливою. Її серце, так відкрилось йому, а зараз стискалося.

Вона знову глянула на телефон. Натиснула на контакт “Адам”. Довгі гудки. Потім — клік.

— Алло— пролунало приємним жіночим голосом.

-Добрий день. А можна Адама?

-Адам зараз не може відповісти.

Наталі завмерла. Тримала телефон біля вуха, ніби очікуючи дива. Потім вимкнула дзвінок. Її пальці тремтіли.

Він не передзвонив.

І з кожною хвилиною ставало важче дихати.