Розділ 14. Затишшя перед бурею

Адаму потрібно було відлучитися лише на пару годин. Віка вже зранку пішла на роботу, а Наталі ще залишалася вдома. Зателефонували з готелю й попросили не виходити ще бодай два дні, аби не наразити гостей на небезпеку зараження.

Коли за Адамом зачинилися двері, кімната стала тривожно тихою. Навіть самотньою. Наталі прислухалась до порожнечі, й у ній раптом щось защеміло. Як так сталося, що за одну ніч цей чоловік став їй таким рідним?

Вона лежала, заплющивши очі, й згадувала сон, у якому він ніжно обіймав її. Його запах усе ще витав у повітрі — у подушках, на покривалі, ніби ввібрався навіть у шпалери. Вона мимоволі усміхнулась.

Та раптом її думки жорстко обірвав холодний голос розуму: Схаменись. Це все надто швидко. Надто добре, щоб бути правдою.

Хто ти така, щоб бути з ним поруч? — прошепотіли сумніви. Проста дівчина, яка скоро повертається в Україну. А він? Красивий, розумний, упевнений в собі, і, здається, далеко не бідний. Що він у тобі знайшов?

Ці думки били по серцю, мов град по квітці. Вона встигла сама себе переконати: краще не прив’язуватись. Краще відійти, поки ще не пізно.

Коли Адам повернувся, він тримав пакунки — з їжею, ліками, якимись дрібницями. Підійшов до неї з усмішкою, нахилився й ніжно поцілував у щоку. Від нього віяло теплом, але Наталі ніби скам’яніла. Вона інстинктивно відвернулась.

— Що трапилось? — спитав він з тривогою.

— Дякую, що приніс усе… Але я б хотіла, щоб ти пішов, — холодно відповіла вона.

— Щось не так? — Адам завмер, його голос теж охолов.

— Прошу тебе, просто піди.

Він стиснув пальці в кулаки — кісточки зблідли. Відвернувся, повільно рушив до дверей. Наталі встала, щоб зачинити за ним, та перед тим як він зник у дверях, їхні погляди перетнулись.

І цього погляду вистачило, щоб усе в ній зламалося.

Вона зробила крок до нього.

-Я просто боюсь.

Адам більше не чекав. Він кинув пакети на підлогу, зробив теж крок, обійняв її , але ніжно, й вони поцілувались — справжньо, глибоко, без бар’єрів. Наталі здалось, що земля зникла з-під ніг, коли він підхопив її на руки.

Він нестримно цілував Наталі, ніби надолужував усе, чого не міг зробити раніше. Її долоні ковзали по його плечах, по шиї, немов запам’ятовували кожен сантиметр. Адам підняв її на руки з такою легкістю, наче вона була пір’їною, і відніс до ліжка. Обережно опустив її на постіль, але замість того, щоб кинутись далі в поцілунки, раптом трохи відсторонився.

Він дивився на неї , глибоко, мов уперше бачив. Його погляд ковзав обличчям, ловив кожен подих, кожен порух. Наталі лежала, мов у трансі, ніби боялась, що це зникне, якщо кліпне.

Адам провів пальцями по її щоці, далі — по шиї, зупинився біля ключиці. Потім зітхнув — важко, майже з болем — і перестав її цілувати. Напруга між ними зависла в повітрі.

— Якщо ти не хочеш цього… — промовив він тихо, майже хрипко. — Можемо зупинитись. Я піду.

Її погляд був затуманеним, обличчя розгублене, але водночас спокійне й рішуче. Наталі повільно потяглась до нього й прошепотіла:

— Не йди.