Розділ 12. Розмова на кухні.

Вночі, коли Наталі, нарешті, заснула, Адам лежав поруч, обережно обійнявши її. Її дихання було рівним і спокійним, вона трохи схлипувала уві сні. Його пальці ковзнули по її руці, зовсім легенько, наче боявся злякати той затишний, майже святий момент. Він дивився на її профіль у напівтемряві — такі знайомі риси, які вже встигли стати для нього домом.

Його серце калатало. Так близько. Така довіра. Її запах, її тепло поруч. Його тіло реагувало на її близькість, та він примусово зупиняв думки, які могли б зруйнувати тендітний баланс. Він не мав права. Не зараз. Не в такому стані. Вона довірилася — йому, не просто чоловіку, а саме йому. Це було важливіше за все інше.

— Лежав би так вічно, — подумав він, зариваючи обличчя у її волосся.

Десь серед ночі прочинилися двері. Віка зазирнула в кімнату, мовчки поглянула на них — і так само мовчки прикрила двері. Адам, обережно розгорнувшись, вийшов на кухню. Там, спершись на стіл, стояла Віка. Вона зустріла його настороженим поглядом.

— Ну і як моя подруга? — тихо, але трохи колко, спитала вона.

— Слабенька ще. Але буде добре, — відповів він просто, сівши навпроти. Взяв чашку, налив собі води. Потім додав: — Я не граюся з нею. Віка, чесно. Я ніколи не зустрічав жінки, з якою хотілося б просто бути поряд. Не брати. А просто бути.

Віка мовчала кілька секунд. Її обличчя змінилось. З серйозного — на тепле.

— Тоді бережи її. І не підведи. Вона заслуговує справжнього.

— Я це знаю.

Вони розійшлися мовчки. Адам повернувся до кімнати, ліг поруч із Наталі, ніжно обійняв її, і заснув нарешті сам. Зранку Наталі поворухнулась, розплющила очі — і перше, що вона відчула — було його тепло. Його сильні руки, які так делікатно тримали її, ніби вона найцінніше у цьому світі.

Її губи несвідомо посміхнулись.

— Доброго ранку, — прошепотіла вона.

Адам поцілував її у скроню.

— Нарешті ти прокинулась. Як почуваєшся?

— Добре. З тобою — добре.

А в його очах на мить спалахнуло щось глибше, ніж просто вдячність. Там було кохання. Щире, спокійне, довге — те, якого Наталі ще не знала, але вже починала вірити, що воно існує.