Розділ 11. Наталі

Вона намагалася не думати про нього. Справді намагалась. Але всі її думки — тільки про нього. Адам.

Його погляд, його голос, його впертість і здатність бути ніжним у найнесподіваніший момент.

— Ні, так не можна, — бурмотіла сама собі. — Не можна дозволити собі прив’язатись.

У ньому було щось занадто впевнене, ніби він заздалегідь все спланував. Не сприймав відмов. Наталя нервувала від цього. Як його… розчарувати? 

— Та він же як принц, а ти — прям попелюшка! А наглядачка — стара мачуха! — сміялась Віка, коли Наталя все ж поділилась шматком правди.

Наталя засміялась у відповідь, але потім похитала головою:

— Я для нього просто ще одна галочка у списку. Ще одне “досягнення”.

Віка зітхнула, глянувши в вікно:

— Тут тільки два варіанти. Або ігноруєш його — і він сам зникне. Або…

— Або що?

— Або віддаєшся йому — і він… теж зникне. — Віка підморгнула й пирснула зі сміху.

Наталі теж розсміялась, притиснувши подушку до грудей.

— Я б вибрала другий. Такий красунчик! Не чоловік, а мрія!

— Так, мрія… — зітхнула Наталі. — Але я так не можу. Я обираю перший варіант. Ігнор.

Адам писав щодня. Коротко, щиро, з надією.

Наталі відповідала сухо, або не відповідала зовсім: “втомлена”, “нема сил”, “зміна складна”. Минуло три дні. Три дні мовчання, напіврозмов, уникання.

Того ранку він знову написав. В обід вона відповіла:

“Почуваюся недобре. Хворію. Ніяких побачень.

І це була правда. Її навіть відпустили з роботи раніше. Вдома коли їй було зовсім зле пролунав дзвінок у двері. Один, потім другий.

— Хтось помилився, — подумала. Але телефон спалахнув повідомленням:

“Відкривай. Це я. Адам.”

Наталі зірвалася з ліжка, злякано глянувши на себе в дзеркало. Обличчя бліде, волосся скуйовджене.

— Ну, може хоч відлякає, — хмикнула.

Відчинила двері. На порозі стояв він — із пакетами, квітами, усмішкою до вух.

— І що, навіть не пустиш мене? — промовив лагідно й поцілував її в щоку, потім у лоб. Від цього дотика її щоки запалахкотіли.

— У тебе температура. Тебе морозить?

— Не знаю… — знизала плечима. — Не міряла.

— Все, я тебе лікуватиму, — сказав твердо.

— А ти не боїшся? Заразишся.

— А якщо і так — будеш мене доглядати, — підморгнув і пройшов за нею.

Він направив її до ліжка, сам метушився на кухні. Чути було, як гримить посуд, щось шукає в шухлядах. За кілька хвилин повернувся з підносом: бульйон, чай, вазочка з квіткою.

— Як мило… — прошепотіла Наталі, посміхаючись.

— Їж. Ліки пізніше. Спочатку —фірмовий бульйон.

Він почав годувати її з ложки. Наталі сміялась:

— Та я не така вже й хвора! Сама можу.

— Я ж казав, що відмов не приймаю, — хмикнув і продовжив.

Коли вона доїла, він витер її губи серветкою.

— Так. А тепер — показуй горло.

— Не болить. Просто слабкість і нежить. Але… дякую, мені вже трохи краще.

— Чудово. Значить, тепер ти маєш поспати. Наказ лікаря.

Він укрив її ковдрою, прикрив штори. В кімнаті стало тихо, затишно. Вона заплющила очі, відчуваючи, як тіло розслабляється.

— Він такий… — подумала ще перед тим, як провалитися в сон. — Він вміє дивувати.

Вже напівусвідомлено вона відчула: хтось поряд. Хтось обіймає її м’яко, тепло. Знайомий запах — той самий, запах Адама.

— Спи… спи, — прошепотів він у неї над вухом.

І вона посміхнулась уві сні.