Розділ 10. Зустріч

Наступного дня Наталі прокинулася з дивним присмаком на душі. Її слова, кинутий як холодний вирок: «Ми з різних світів», — звучали в голові, наче луна. Вона дивилася у стелю й намагалася зрозуміти, чому саме Адам викликав у ній таку бурю емоцій. Він був нею зачарований — це читалося в кожному його погляді. Але саме це її й лякало. Його світ — успішних, впевнених у собі, вільних від моральних зобов’язань — здавався їй далеким, небезпечним. Там жінки — лише епізоди. А вона — не хотіла бути епізодом.

Телефон завібрував. Повідомлення від Адама.

«Я все ж таки не здаюсь так легко. Можеш вдавати холодну, але я вже запам’ятав, як тепло в тебе в очах. І я хочу ще раз їх побачити. Вихідні — за мною. Без планів, без обіцянок. Просто день для двох. Так, як хочеш ти».

Наталя посміхнулась, хоча й одразу ж скривилась — усмішка зрадила її принципам. Вона довго дивилась на екран, перш ніж набрати відповідь.

«Завтра. Але тільки кав’ярня. І жодних «днів для двох».»

Зустрілись вони наступного дня, як і домовилися. Але замість кав’ярні Адам взяв каву на виніс запропонував прогулянку по парку.

— Якщо вже знову торгуємось, — засміявся він, подаючи їй стакан, — то я за компроміси. Паркова лавка — майже як кав’ярня, погодься.

— Ти дивно себе поводиш, — Наталя сіла поруч і дивилась у воду фонтану. — Наче не звик, щоб тобі відмовляли.

— Не звик, — погодився Адам. — Але з тобою хочу по-іншому. Я не хочу тебе «виборювати». Я хочу, щоб ти сама захотіла бути поруч.

— Не надто ти віриш у щирість?

— А ти не надто віриш у чоловіків?

Настала тиша. Вітер погойдував листя, і хтось неподалік сміявся, мабуть, діти гралися.

— Може, в обох був привід, — тихо сказала Наталя. — Іноді мені здається, що в кожного з нас вже є тріщина. І кожна нова людина або розширює її, або допомагає залатати.

Адам подивився на неї по-новому — глибше, серйозніше. Потім несподівано взяв її руку. Наталя здригнулася, але не відсмикнула.

— Я не хочу бути твоїм болем, — прошепотів він.

Вона дивилась на нього — зовсім близько. Її серце стукало занадто голосно. Адам схилився ближче, але не для поцілунку, а щоб ще раз подивитися їй в очі.

— Але й не дозволю втекти, — додав він. — Ти зачепила щось у мені. І я не дозволю цьому зникнути через страхи.

Наталя не відповіла. Вона мовчала, а в грудях уже щось тріщало — не від болю, а від того, що стіни навколо серця, здається, почали руйнуватись.