Розділ 9. Провокації, прогулянки і правда

— До речі, — Наташа ковтнула кави й лукаво нахилила голову, — а хто була та… чарівна лялька, з якою ти завітав у готель при нашому знайомстві?

Адам одразу зрозумів, про що вона. Його очі злегка звузилися, але губи розтягнулись у посмішці.

— Ти мене ревнуєш?

— Ні, просто ставлю питання, які ставить будь-яка нормальна жінка, коли чоловік починає її снідати кавою й круасанами.

Він засміявся. Посмішка — щира, з іскрою.

— Окей, чесно.

Того вечора я випив. Я не п’ю взагалі, але був… не в формі.

Друзі підсунули мені дівчину. Повію. Водійку. Два в одному. Бо сам я за кермо сісти не міг.

— Ааа, тобто я наступна, нова жертва?

— Ні. Ти — не дівчина на ніч, Наталю. Ти — дівчина, від якої в мене зриває дах.

Наташа замовкла. На мить. Він вловив зміну в її погляді — вона наче повірила… але не повністю.

— І вона навіть не залишилась в номері. Я відразу її виставив. Заснув сам, з головою під подушкою. Вранці прокинувся і — ось.

Ти.

В номері.

І ти досі не виходиш з моєї голови.

Вона мовчала. Дивилась у вікно кав’ярні. Пальцем вела по краю чашки. Її мовчання — не образа, а переварювання почутого.

— Знаєш що? — мовив Адам, нахилившись трохи ближче. — Ходімо. Я покажу тобі це місто так, як не покаже жоден туристичний гід.

Вони вийшли з кав’ярні, і Наташа таки посміхнулась. Трохи краєм губ, але посміхнулась. Прогулялись старовинною вуличкою, зупиняючись біля кожного будинку, де Адам розповідав історії — одну смішнішу за іншу. Вона сміялась. Щиро, з блиском в очах.

— А тут я перший раз цілувався.

— І скільки ж тобі тоді було?

— Сімнадцять. І було страшно, бо дівчина була на три роки старша.

— Отже, ти з тих, хто завжди цілується перший?

— Не завжди. Залежно від дівчини. Але з тобою — не міг втриматись.

Вона відвела погляд, але її щоки видали все.

Поки прогулювались парком, до них підійшла пара: молодий чоловік і гламурна дівчина з бездоганним манікюром і трохи надто яскравим макіяжем. Вони виявились знайомі Адама.

— Адам! Привіт! — усміхнувся хлопець.

— Привіт, Марко. Це Наташа.

— Твоя дівчина? — перепитала блондинка, піднімаючи брови, як актриса з мильної опери.

Адам не розгубився. Притягнув Наташу ближче до себе й відповів із хитрою посмішкою:

— Так. Моя.

Дівчина хлопця оглянула Наташу знизу доверху, як товар у вітрині. Але Наташа зберігала спокій і холодну гідність. Вона не опустила погляд, не засоромилась, а дивилась прямо, з легким викликом.

Що ж, тигриця в тобі справді є, подумав Адам.

Коли попрощались і пішли далі, Наташа мовила тихо:

— Твої друзі, як я бачу, з вищого світу.

— Та звичайні друзі у мене.

— Ні. Я — інша. І ти це знаєш.

— Мені подобається ця “інша”.

Вона не відповіла.

За кілька хвилин уже сиділи в авто. В дорозі Наташа мовчала. В думках вона прокручувала той момент, як Адам так просто представив її “своєю дівчиною”. Наче вона й справді вже була його. Але вона не була. Вона… не знала ким була для нього насправді.

Біля будинку вона попросила зупинитись.

— Можна я скажу чесно? — мовила вона, відкриваючи дверцята.

— Можна. Завжди.

— У нас нічого не вийде. Ми з різних світів. І… я не готова стати розвагою для багатого хлопця.

І в ту ж мить вискочила з машини, не дивлячись назад.

Адам залишився в машині. Руки на кермі. Серце — дещо важке.

Але в куточках його губ вже з’явилась знайома вперта усмішка.

Адам рвонувся з авто. Він наздогнав її вже біля під’їзду.

— Наташ, зачекай… — голос його був трохи хрипкий, з надривом. — Ти не права. Ти ж бачиш, між нами щось більше, ніж просто симпатія.

Він стояв перед нею, серйозний, без усмішки, з напруженим поглядом.

— Дай мені шанс. Ти сама все відчуєш — чи варто продовжувати. Я не буду тиснути. Вирішиш сама, добре?

Він зробив крок ближче. Останні слова промовив майже пошепки, нахилившись так близько, що вона відчула його подих. Її погляд зустрівся з його очима — уважними, глибокими, трохи втомленими, але щирими. Вона мовчала, розмірковувала. Адам обережно підняв руки, торкнувся її обличчя, ніби хотів утримати цей момент. Його долоні були теплими і дбайливими.

— Дивись тільки на мене, — тихо промовив він.

Вона не опиралась. Не відвела очей. І тоді він поцілував її — спочатку ніжно, як торкання пелюстки, але вже за мить — глибоко, з усією накопиченою пристрастю. Неначе в повітрі пролунав грім, а їхній поцілунок став розрядом. Вони обоє ледь дихали, коли розірвали цю близькість.

— Мені потрібно подумати, — прошепотіла Наталі, уникаючи його погляду.

Вона повільно повернулась і зникла в під’їзді. Адам залишився стояти, відчуваючи, як щось важливе тільки-но або почалося, або завершилось.