Розділ 8. Кав’ярня на двох

Вони їхали мовчки, але тиша не була незручною.

Адам увімкнув радіо, щось про дощ у Парижі, і поглядав на неї крадькома, час від часу ловлячи її профіль, що здався йому найкрасивішим у цьому місті.

— У тебе серйозне обличчя, — промовила вона раптом, не повертаючись до нього.

— Це коли я тебе дивлюсь.

— Ааа, тобто я тебе лякаю?

Він засміявся.

— Навпаки. Змушуєш думати, зважувати, планувати. А це складно, бо я звик діяти.

— І що ж ти плануєш зі мною? — її голос був спокійним, але в очах блиснув виклик.

— На перший раз — кава і круасан. А далі… як піде, — знизав плечима, але усмішка видала його настрій: він уже пішов далі.

Кав’ярня була невеличка, затишна, з дерев’яними столиками, лавками з подушками і запахом кориці та свіжого хліба. Зранку тут було мало людей.

— Проходь. Сідай, обирай столик. Я зараз замовлю, — мовив він, як тільки вони зайшли.

Наташа обрала місце біля вікна. Було світло, тепло і видно, як прокидається вулиця. За кілька хвилин Адам повернувся.

— Два капучино, круасани з мигдалем, і ще щось солоденьке. Бо ти мені здаєшся трохи кислою сьогодні — треба вирівнювати баланс.

— Я завжди така, — сказала, але очі засміялись. — І не думаю, що солодке може змінити характер.

— А я думаю, що в тобі багато чого приховано. Просто не всі встигли розгледіти.

Вона обережно відкусила круасан і мовчала. Він чекав. Не тиснув. Просто дивився.

— Я не люблю, коли на мене тиснуть.

— А я не тисну. Просто присутній.

— Надто присутній, як на знайомство в коридорі готелю.

— Але погодься, ефектне знайомство, — підморгнув.

Наташа зітхнула, але не зі злістю, а скоріше… щоб не розсміятись.

— А ти завжди такий впертий?

— Тільки якщо того варта мета.

— А якщо мета — не вільна? — вона подивилась на нього прямо, вперше за цей ранок.

— А вона вільна?

— Я не шукаю пригод.

— А я не пропоную пригод. Я пропоную — себе.

Її серце стислось. Від несподіванки. Від прямоти. Від того, що хотілося повірити в ці слова, але голова казала: «Обережно!»

— Чай чи кава? — змінила тему.

— Кава. З тобою — завжди кава.

— А з іншими?

— З іншими — вже не цікаво.

Цього разу Наташа таки усміхнулась. І не стрималась:

— Знаєш, ти наче той герой із книжок, які я читала в школі. Красивий, впевнений, трохи нахабний, і… страшенно непередбачуваний.

— А чим закінчувались ті книжки?

Вона зробила ковток кави. Поглянула на нього. І раптом тихо:

— Вони змінювали героїню.

Адам посміхнувся.

— То, може, я твоя історія?