Розділ 7. Адам

Вона з’явилась на порозі під’їзду через пів години.

Високий хвіст, легке вбрання, майже без косметики. І саме в цій простоті — її чарівність.

Погляд — відкритий, трохи обережний, але не холодний. Очі… Очі спинили час.

Серце пропустило удар.

Що ж ти робиш зі мною, дівчинко?

Він вийшов з авто, кроки впевнені, але всередині — щось затремтіло. Підійшов. Не чекаючи дозволу, поцілував її в щічку. М’яко, але з наміром.

Вона не відсторонилася, лише здивовано підняла брови.

— Ти такий галантний, — промовила вона з легкою посмішкою. — Мабуть, багатьом дівчатам голову скрутив?

Адам розсміявся коротко:

— Ні. Тільки з тобою — такий.

Її очі засміялись. Він не був певен, чи вона повірила, але точно — оцінила.

— Це тобі, — простягнув букет.

Ніжні, ненав’язливі квіти, мов сама Наташа.

— Вони чарівні, — сказала вона. — Я, мабуть, віднесу їх додому. Чекай хвильку.

Вона швидко зникла за дверима під’їзду, а він лишився чекати. І думати.

Ця дівчина — інша.

Вона не заграє. Не кидає штучних посмішок. Не старається справити враження.

Але враження справляє — сильніше, ніж будь-хто до неї.

Скромна, легка в спілкуванні, але з твердим поглядом. Така, що не боїться сказати “ні”, але робить це без виклику. І саме це — вражає.

В ній є щось… хиже. Тигриця всередині. Тиха — поки не торкнешся. Але я вже торкнувся… І назад дороги немає.

Він побачив її знову — вона підходила до машини. Сорочка грайливо спадала на плече, рухалась граційно, як кішка.

Він вийшов, галантно відчинив дверцята.

— Прошу, пані, — промовив з посмішкою.

Вона кивнула, вмостилась на сидіння, і в той момент Адам подумки сам собі пообіцяв:

Моя рибка поряд.

І нікуди вона вже від мене не дінеться.