Розділ 6. Адам

Не знаю, як так сталось, але ця дівчина не виходить у мене з голови.

Я її не знаю — а відчуття, що знаю давно.

Та розгублена мить у номері… Вона застигла, але не злякалась. Навпаки — погляд був такий, ніби вивчає мене. Спокійна, впевнена, розважлива. І яка винахідлива, коли на дзвінок відповіла відмовою — ох, як це мене завело.

Здається, це було найкраще “ні” в моєму житті.

Я не планував…

Не планував їхати до її під’їзду. Але опинився там. Наче ноги самі привезли.

Перед тим подзвонив Томасу, шеф-кухарю ресторану при готелі, де вона працює. Ми колись разом відкривали заклад, тож з ним легко домовитись.

📞 – Адам? Що тобі?

– Томас, привіт. Мені треба дізнатись, до котрої дівчата працюють. Ті, що покоївки.

📞 – Дівчата?.. Ти що, впав у дитинство?

– Просто скажи.

📞 – А ти що, втюрився чи шо? У тебе ж там то модель, то акторка, то пілотеса! А тепер – покоївка?!

– Не “покоївка”. Наташа.

📞 – Ого… добре, все ясно. Ну тримайся, брат. Вони до другої ночі вкалують, з шостої ранку знову на ногах. Це тобі не офісна принцеса. Це — виживання.

Ці слова ніби вдарили.

Виживання.

Ні, він не дозволить їй так жити, якщо вона — та сама, якщо вона не просто блискавка в голові.

А він відчуває — вона саме така. Справжня. Та, що розбудила його серце.

Він очікував біля її під’їзду вночі. Чекав. І коли побачив, як зупинилось таксі — серце вистрибнуло в горло. Хвилину вагався. Вийти? Не вийти? Але коли побачив її очі, що зиркнули на авто — він зробив крок. Потім другий. Решта — історія. Поцілунок. Її дотик. Її запах. Її тіло вабило його.

Вона тремтіла. І не лише від несподіванки.

Вона відповіла. Спочатку опір, а потім вона віддалась моменту, як і він.

І хай потім був ляпас — він відчув гордість. Ця дівчина — не з тих, кого можна взяти силою чи словами. Але він таки візьме. Просто — інакше.

Наступного ранку

О дев’ятій задзвенів будильник.

Холодний душ. Сорочка. Парфум. У квітковому — він вибрав ніжні квіти, без пафосу.

О 9:30 він написав повідомлення:

📲 Доброго ранку, красуне. Надіюсь, ти вже прокинулась. Скоро буду у тебе.

Повідомлення довго залишалось непрочитаним. Він нервово прокручував телефон у долоні… І раптом — дві галочки. Прочитано.

За мить — крапочки. Вона друкує.

Він посміхнувся, зітхнув полегшено. Отже, не спить.

Не чекаючи відповіді, натиснув «виклик».

📞 — Привіт, — її голос був сонний, хриплий, наче мед на нічному вітрі.

— Очікуй через 15 хвилин, — сказав він упевнено.

📞 — Привіт… слухай, може трохи пізніше?..

— Я відмов не приймаю, — посміхнувся. — Бачу, що ти втомлена. Може, я зайду до тебе, якщо ти не проти?

📞 — Ні, я проти, — розсміялась вона. — Не так швидко, пане Адам.

— Швидко? Якщо ми подобаємось одне одному — навіщо тягнути?

📞 — Я не казала, що ти мені подобаєшся, — її голос був грайливий.

— Угу. Ти просто на ніч мене поцілувала і дала ляпаса з любов’ю?

📞 — Та ну тебе… По-перше, у нас не прибрано. По-друге, житло скромне. По-третє, я не хочу бентежити сусідку.

— Добре. Кав’ярня. Кава і круасан. Без пафосу.

📞 — Бачу, ти не відчепишся. Чекай хвилин двадцять, вийду.

Двадцять хвилин. І він побачить її знову.