Розділ 5. Серед ночі

Було за другу ночі, коли дівчата, стомлені після зміни, нарешті під’їхали до свого будинку. Таксі залишило їх біля під’їзду, і вже в темряві Наталі першою впала в око знайома машина, припаркована трохи осторонь. Чорне, масивне авто — Адам.

— Ого, — прошепотіла Віка, — він що, чекав тебе?

Наталя нічого не відповіла. Зітхнула тихо й рушила вперед. І саме в цю мить клацнули дверцята. З авто вийшов він — впевнено, тихо, наче хижак. Шкіряна куртка ледь шурхотіла на вітрі, джинси облягали атлетичне тіло, рухи були спокійні, але в кожному — сила.

— Привіт, — промовив він рівним голосом. — Можна Наталю… на хвилинку. Наодинці.

— Чому ні? — кинула Віка й одразу зникла в під’їзді.

Наташа залишилась стояти посеред двору, злегка насуплена.

— Не подобаюсь, зовсім?— запитав Адам, зупинившись перед нею. 

Вона знизала плечима.

— Ти не викликаєш у мене ніяких відчуттів. Взагалі.

Його очі звузились, щелепа напружилась. І раптом — він зробив крок. Один. Другий.

І вже наступної миті вона була в його обіймах.

Несподівано. Сильно. Не спитав дозволу — просто поцілував. Гаряче, нестримно, як той, хто довго стримувався. Її тіло завмерло, розгубилось, на кілька секунд Наталя навіть не встигла опиратись. Лише серце забилось скажено — в грудях, у вухах, скрізь.

А потім — намагалася вирватися. Але марно. Його руки були мов залізні. І тільки через кілька секунд він відпустив. Вона хитнулась, ледь не впала, він упіймав її знову — м’яко, дбайливо.

Його очі палали. Звужені зіниці, розширені ніздрі, дихання важке.

— Це… зовсім ніяких? — прошепотів хрипло. І, хоч намагався стриматися, в його голосі пролунав іронічний смішок.

Іронія… у тому, що він горів, а вона — теж. Але заперечувала це всім своїм єством.

Наташа, не роздумуючи, вліпила йому ляпаса. Її рука тремтіла, а долоня пекла, наче доторкнулась до каменю. Його щока почервоніла, але він навіть не здригнувся. Лише дивився на неї, і в цьому погляді не було злості — лише бажання і виклик.

— Ні. Жодних, — повторила вона і різко повернулась, щоб піти.

Але він встиг схопити її за зап’ясток.

— Завтра працюєш?

— Ні. Вихідний.

— Тоді… завтра о десятій. Я під’їду.

— Це що, побачення? — перепитала вона посміхаючись.

Він відпустив її руку, схилив голову набік, усміхнувся куточком вуст — і прошепотів:

— Так.

Це буде… випробування, подумав Адам.