Розділ 4. Адам

Він не міг у це повірити.

Вона дала номер. Сама. Добровільно.

В її погляді було щось таке… незрозуміле, невловиме — щось, що тримало його серце у пастці. Адам сидів у машині перед їхнім будинком, ще не рушаючи, хоча двигун уже працював. Його пальці повільно стискали кермо.

Як так вийшло, що ця дівчина за дві випадкові зустрічі перевернула все в мені з ніг на голову?..

Та перша мить, ще на рецепції, розбудила в ньому те, що він давно поховав. Душа, яку роздирали шрами після зради, раптом здригнулась. Її очі — темні, глибокі, без захисту і водночас сильні — проникли в нього до самого нутра. І було в цьому погляді щось… знайоме. Щось, що він не бачив ні в одній жінці до того. Наче вона розуміла його.

Без слів.

Без запитань.

Просто знала.

Тіло миттєво відгукнулося, але це була не просто фізична реакція. Це було інстинктивне, первісне — притягання, не підконтрольне логіці.

Він згадав той ранок. Ту іншу — дівчину з нічного клубу. Його друзі, знаючи про його самотність, підсунули йому її майже силоміць. Адам був трохи напідпитку, що рідкість для нього. Він не пив з часу, коли пішла вона — колишня, з якою планував усе життя, а отримав зраду й порожнечу.

Тоді, здавалось, усе в ньому зламалось. І пів року потому він жив як вовк — мовчазний, обережний, чужий у цьому глянцевому світі. І тут — ця покоївка.

Її очі — справжні.

Її реакція, її збентеження, її сором…

Того дня, прокинувшись після полудня, він прийняв душ. Ще вологий рушник огортав його стегна, коли завібрував телефон. І разом із тим — вона. У кімнаті. Стояла з постіллю в руках, розгублена, жива, тендітна.

Вона дивилась на нього — не як на тіло. В її погляді не було вульгарності. Але було щось ще більш відверте — щире здивування, привабленість, цікавість, яку вона поспішила сховати.

Вона навіть прикусила губу, — пригадав він, і тіло здригнулось.

Він помітив усе. Абсолютно все. І ледь не зробив крок назустріч. Та вчасно зупинив себе. Не сполохати. Не злякати.

Марку, другові, що дзвонив йому, він відповів коротко. Так, зустрінемось. Ні, про ту дівку навіть не згадуй. Ні, не зараз. Його думки були вже далеко. Вони зосередились на силуеті, що зник так швидко, що залишив лише запах чистої білизни… і жінки.

Пізніше, на рецепції, була вже інша дівчина. Він навіть запитав:

— А де та, зранку?

— Не знаю. — Плечима знизала.

І він вийшов. Знову цей холод. Самотність. І тут — вона. На зупинці. Ніби знак згори. Ніби відповідь.

Він не міг втратити шанс. Він натиснув на гальма, опустив вікно, і… вона знову була перед ним.

А тепер у нього був її номер.

Він наважився.

— Алло?

Її голос був трохи втомлений, але такий рідний, такий справжній.

— Привіт. Це Адам, — сказав він. — Ми можемо зустрітись? Скажи коли.

Мовчанка.

Тиша.

І тоді вона промовила:

— Вибач… Я лише з ввічливості дала тобі номер. Я не хочу зустрічатися.

Він стиснув руку в кулак. Шкіра натягнулась, кісточки побіліли.

Рибка втікає… Але ж це тільки початок.

— Чому? — спитав він, тихо, стримано. Хоч у голосі вже звучала гіркота.

— Я вдячна, що ти нас підвіз. Але ми не просили. І… будь ласка. Просто не треба.

Чортова рибка… І гравець вона не простий, — подумав він, з напівусмішкою.

Телефонний дзвінок обірвався.

Адам стиснув кермо ще сильніше.

Добре, Наталю. Не хочеш — не треба. Але я не здамся. Не цього разу.