Розділ 3. Його машина

Цього дня дівчатам пощастило — робоча зміна була коротшою. Вони вийшли з готелю, зітхнули на повні груди й неквапом попрямували до зупинки. Сонце вже починало хилитися до заходу, асфальт ще зберігав денне тепло.

— Ну що, сьогодні хоч встигнемо щось приготувати вдома, — кинула Віка, поправляючи ремінець сумки.

— Хіба що макарони, — буркнула Наташа.

Вони стояли й перемовлялися, коли раптом поруч загальмувала машина. Не просто машина — розкішне авто, блискуче, чорне, з затемненими вікнами. Водійське вікно повільно опустилося, й Наташа ледь не спіткнулась. За кермом — він.

Адам.

Їхні погляди зустрілись — знову. Його очі, темні й упевнені, ніби торкнулись її обличчя.

— Сідайте, підвезу, — промовив він спокійно, навіть не як пропозицію, а як констатацію.

Віка аж ліктем штовхнула Наташу:

— Ти його знаєш?

Наташа, немов у трансі, ледь чутно відповіла:

— Знаю. Це гість готелю.

— Вибачте, пане, але нам, мабуть, не по дорозі, — додала вона вже голосніше, намагаючись контролювати дихання.

Адам легенько усміхнувся:

— А як ти знаєш — по дорозі чи ні? Сідайте. Відмов не приймаю.

Дівчата перезирнулися, і, хоч Наташа ще вагалась, Віка вже відкривала двері заднього сидіння. Вони вмостилися в авто, обережно, ніби боялися порушити атмосферу.

— Я Адам. А як вас звати, дівчата?

Віка, як завжди, була говіркою:

— Я Віка, а це Наташа.

— Ви давно тут працюєте? — спитав він, вивертаючи на головну дорогу.

— Другий місяць, — відповіла Віка. — Ще чотири залишилось — поки віза дійсна.

— Тобто ви з іншої країни?

— Так. Ми з України. З нашої неньки.

Наташа мовчала. Вона дивилася у вікно, спостерігаючи, як пейзаж зливається в одну суцільну картину. Вона відчувала його погляд — через дзеркало заднього виду. Його очі, ніби щупальця, торкалися її обличчя, шукали відповідь.

«Чого він причепився? Що йому треба? Чому так калатає серце?..» — думки змішувались із диханням, з тиском у грудях.

Їй хотілось сказати Віці: виходь, і я за тобою. Але вони вже їхали, і авто мчало у вечірню тишу.

Адам вмикнув радіо. Заграла якась спокійна пісня — про кохання, як завжди буває в такі моменти, ніби всесвіт вирішив ще підлити масла у вогонь.

На щастя, їхній будинок був недалеко. Коли машина зупинилась біля під’їзду, Наташа вже тягнулася до дверей, але Адам вимкнув радіо і, не поспішаючи, повернувся до неї.

— Залиш свій номер.

Вона пильно подивилася на нього.

— Навіщо?

— Я зателефоную. — Він не кліпнув. — Ти мені сподобалась. Хочу ще побачити.

Посмішка, яка з’явилась на його обличчі, була несподівано щирою — не тією холодною, напускною, що іноді носять багаті чоловіки. А такою… справжньою.

Віка знову ліктем штовхнула Наташу — вже без зайвих натяків.

— 380… — почала Наташа і, не зупиняючись, продиктувала номер.

Він кинув виклик і в її сумочці завібрував телефон, він скинув.

Вони вийшли з машини. Двері зачинились, і авто рушило з місця.

Віка склала руки на грудях і глянула на подругу:

— Оце так… пан Адам. Ну що, пані Наталю, ти йому явно впала в око.

Наташа дивилась услід авто і мовчала. Її щоки палахкотіли, серце гупало, і вона ніяк не могла зрозуміти, чи це добре… чи дуже небезпечно.