Розділ 2. Незручна зустріч

Рітка повернулася вже за двадцять хвилин — бадьоріша, з рум’янцем на щоках і сяйвом у очах.

— О, ти моя рятівниця! — вигукнула вона. — Уже краще. Мабуть, просто ніяка була зранку.

— Ну хоч не вмерла, — усміхнулась Наташа, встаючи зі стільця. — Пішла я до прасування, бо ті сорочки самі себе не погладять.

Вже в пральні, попри гарячі праски й пару в повітрі, голова Наташі була десь далеко. У ній крутилися ті самі карі очі, стриманий погляд, сильні пальці, які передавали їй паспорт. І його руки… Вона пригадала, як уважно розглядала їх, коли клав документ на стійку. Впевнені, красиві.

А дівчина, що була з ним… Якась штучна. Губи надто пухкі, вії — мов павукові лапки. Та й одягнена була так, ніби прийшла не в готель, а на вечірку. Наташа мимоволі скривилась. Ну й супутниця… Не пара йому. Чи, може, як то кажуть, на одну ніч?

Раптово в дверях з’явилась вона — наглядачка, пані Дагмар. Сувора, мов сержант на плацу. Висока, з тугою косою і поглядом, який пронизує до печінки.

— Дівчата, прасування потім. Час на прибирання. Ось списки номерів. Розходьтеся.

Наташа отримала список із чотирма номерами. Три вже були прибрані. Зайшла в останній.

Все, як завжди: відчинити вікна, зняти постіль, витерти пил. Вже у спальні вона зняла простирадло, струсила подушки, коли…

Ввввввввв… — завібрував телефон на тумбочці. Наташа різко повернула голову.

В дверях до ванної стояв він. Мокрий. Лише в рушнику. Краплі води стікали по його засмаглій шкірі, по грудях, животу — мов з реклами шампуню. Волосся розпатлане, обличчя серйозне, але без агресії. Він просто дивився.

Наташа проковтнула слину й автоматично відвела погляд. Обличчя спалахнуло жаром. Вона повернулась до нього спиною.

— Вибачте, я думала… я не знала, що номер зайнятий. — Її голос тремтів, але вона трималася.

Чоловік мовчки обійшов ліжко і взяв телефон. Наташа стояла, немов кам’яна, слухаючи його спокійний голос під час розмови. Вона наважилась кинути погляд через плече.

Він усе ще дивився. Не нахабно, не зверхньо — просто уважно. Як художник дивиться на полотно. Наче намагався зрозуміти, хто вона.

— Ти завжди так уважно дивишся на покоївок? — подумки пожартувала Наташа, хоча дихання залишалось пришвидшеним.

Його очі зустрілися з її. Вперше — без слів. І в тому погляді було щось… небезпечне. Ніби виклик.

Її серце калатало, а мозок кричав: Вийди з номера!

— Я… я вже закінчила. — Наташа швидко зібрала білизну, не озираючись, і майже вислизнула за двері.

Але вже в коридорі, спершись спиною на стіну, прошепотіла:

— Чорт забирай…