Розділ 1. Клята робота

— Наташо, вставай скоріше, пора на роботу! — голос Віки пролунав як постріл.

Наталка невдоволено заворушилася, одне око розплющила, потім друге. Глянула на годинник, зітхнула і вкрила обличчя подушкою.

— Знову ця клята робота…

— А що ж ти хотіла? — Віка вже встигла натягнути штани й малювала брови. — Відлежуватись приїхала чи гроші заробляти?

Дівчата швидко вдяглися, підфарбували губи й очі, і, захопивши куртки, вибігли зі знімної квартири. Ще й шоста не пробила, а вони вже йшли в напрямку готелю, де працювали покоївками.

Наташа й Віка — обом по 19, дівчата з України, приїхали до Латвії заробити трохи грошей на майбутнє. Робота — не мед: прибирати, прасувати, ще й з наглядачкою суворою, що перевіряє кожен палець. Зарплата хороша, але й нервів і сил забирає чимало.

Цього ранку готель здавався тихим, майже сонним, як і весь район. Але це була лише ілюзія. У пральні вже чекала ціла гора простирадел, рушників і халатів.

— Спочатку кава, потім усе інше, — сказала Віка, вмощуючись на стільчику у підсобці.

Дівчата посміялися, викурили по сигареті, а тоді взялися до роботи. Раптом у двері вбігла Рітка з рецепції. Лиця на ній не було.

— Дівчата, виручайте! Наташо, підміниш мене на годинку? Мене нудить, здається, щось з’їла не те…

— Я не вмію з клієнтами, — одразу відповіла Віка, не відводячи погляду від праски.

Рітка перевела благання на Наташу. Та зітхнула:

— Та хто в шостій ранку припреться… Добре, побуду за тебе.

Наташа сіла на рецепції. Тиша. Тільки тік-так настінного годинника і гудіння кавомашини.

Але не минуло й пів години, як двері готелю відчинилися. На порозі зʼявився молодий чоловік — високий, темноволосий, у дорогому пальті. Поруч — блондинка, ніби з обкладинки журналу. Струнка, в лискучому пуховику.

Наташа сіла рівніше. Знітилась, але не подала вигляду. Чоловік кинув на неї швидкий, уважний погляд — і щось у цьому погляді її збентежило. Не страх, не сором, ні. Щось нове, невідоме, що різонуло всередині.

Вона ледь помітно вдихнула, порахувала до п’яти. Пальці самі затанцювали по клавіатурі.

— Сніданок не входить, але є кава у холі… — почала, проте не була певна, що правильно все чує.

— Ви сказали… двомісний номер із великим ліжком? — перепитала, кліпаючи віями, поки серце калатало в грудях.

— Саме так, — відповів він. Голос у нього був глибокий, спокійний, з легкою інтонацією зверхності. Він подав паспорт.

Наташа машинально ввела дані в систему. Прізвище — Адам Шульц. Громадянин Німеччини. Рік народження — 1998.

— Ваш номер 207. Ключ електронний, ліфт ліворуч, — озвалась вона, намагаючись тримати голос рівним.

Його погляд знову зустрівся з її. Але цього разу він трохи затримався — на мить довше, ніж треба. І Наташа чітко відчула: він її запамʼятав.

І тоді вона зрозуміла — цей ранок вже не буде звичайним.