19 ~ ЯРОСЛАВА

Будильник зпрацював з першого разу, і я досить бадьоро скочила з крісла, аби розім’ятись, аж доки не згадала про вчорашню рану:

— Бляха! – засичала я, коли шкіра натягнулась у пошкоджених місцях.

Я зібрала всі свої папірці, на яких робила записи божевільної; розставила всі книги по місцях та поправила решту непотребу, який переставила для свого комфорту. Гадаю, тут не сильно помітять моє втручання. Шкутильгаючи, я пішла до хваленої гардеробної, попутно набираючи Галу. Я мушу потрапити до крамнички, але не хочу нічого обговорювати з Галою, бо вона знову почне переконувати мене у геніальності її плану.

— Яро! Хвала матері Природі! – заспівала вона у слухавку.

— І вам не хворіти. – глузую. — Мене випустили з темниці, як щодо зустрічі? Маю нагальні питання по весіллю, на яке ви мене намахали.

Церемонії ні до чого, адже вона так ладно розповідала про мій статус нареченої, в якому я маю тихенько збутися від Даміана, і стати вільною, що забула попередити про справжнє весілля. Гала більше не моя начальниця, а після цього — я не її боржниця. Усвідомлення цього визвало приплив суму, адже робота в “Оніксовому оці” була моєю константою, моїм якорем у безкінечних поневіряннях життям. Але все змінилось з однією маленькою зрадою, яку передбачала довбана Соломія. “Мене дивує, звідки стільки відданості до зрадниці?” – саме це я почула від неї, якихось кілька тижнів тому, і навіть уявити не могла, що все так зміниться. Я дійсно була готова на шалені вчинки заради своєї покровительки, яка зруйнувала мою довіру.

— Кхм… – Гала нагадує про свою присутність. — Ти ж знаєш, я не мала вибору.

— Ах, звісно! Вам приставили ножа до горла чи плавили мізки багатовіковою магією? Ні! Тож вибір у вас був. – я не зовсім права, адже мені теж пропонували здиміти, та я повелась сама на себе. Я створила новий культ у своєму розумі, але тепер рятівницею була Гала. Скільки ще разів я мала наступити на ті ж самі граблі? Якщо я так беззастережно поведусь на Даміана, то маю підозру, що цілою мені не вибратись.

— Гадаю, наша розмова, втратила статус телефонної.

— Ви на місці?

— Так.

— Тоді ставте чайник, скоро буду.

На зміну смутку прийшла жалість до себе, саме те почуття, яке змушувало шукати втіхи у всіх тих, хто підло шматував моє серце. Батько, Костя, Гала… кожен з них, був центром мого всесвіту, протягом певного відрізку життя. Найбільше мені бракує мами, вона б точно не дозволила мене ображати, і в підсумку не покинула б. Але, вона не поруч вже багато років, так багато, що її образ майже стерся з моєї пам’яті. І я так певна, що вона не зробила б як решта? Я – прокляття, від якого всі сахаються. Дають порожні обіцянки, а потім не тримають слова. До біса, я не чекаю, я — створюю. Якщо мене кинули втретє, то це що? Закономірність? Гадаю варто взяти відповідальність за себе і хоч раз постояти за себе самотужки, не шукаючи втіхи у новому ідолі, на місце якого заявлено Даміана.

Я швидко забігла до гардеробної, де схопила перші-ліпші джинси та светрик, завбачливо відірвавши цінники. Не можу сказати, що одяг чимось сильно відрізняється від мого, та по цифрам на речах, мої наряди варто віднести до категорії лахміття. Я йду повз Даміанові вішаки, а погляд зачіпається за шкірянку. Таку чорну, місцями потерту, мотоциклетну шкірянку. Бляха, моя внутрішня демониця вже охоче потирає рученята і не дає часу передумати. Хапаю куртку, та йду на пошуки ключів. Вони гарненько лежать у вазі біля дверей. На кухні залишаю записку для Антонії, зі своїм номером телефону та попередженням. Після цього швидко залишаю квартиру.

Інтуїція веде мене до підземного паркінгу, де можна відчути себе в королівстві дорогих авто. Один лиш чорт знає, як вони змогли зробити подібне з таким історичним районом, як цей. Не треба довго думати, аби здогадатися, що номера паркомісць тут виключну за номерами квартир. Я проходжу повз ряди автівок, і майже відчуваю, як моя щелепа гепає об долівку. Тисну кнопку на дармовисі і за кілька кроків від мене блимають очиці Kawasaki H2R, який я бачила тоді на трасі.

— Собачки-котики, це був ти! – вигукую сама до себе.

Він точно впізнав мене, і точно читав мене. От сучий потрох. Так легко він мене не позбудеться. На кермі висить чорний матовий шолом, який я з легкістю натягаю на себе. Волосся я заправляю за комір куртки. Від неї слабко віє Даміаном. Цей димно-деревний аромат я не сплутаю ні з чим, на мить, це змушує моїх метеликів заворушитись. Тьфу, відволіклась, до біса його. Заводжу цього монстра, та боязко перевіряю мотор. Хто знає, як довго він стоїть без діла, та й чи захоче везти мою дупу.

***

Офіційно заявляю, я закохалась! Даміанів байк розкішний. Цей гуркіт змушував моє серце битись частіше, а неймовірний дизайн привернув увагу кожного на моєму шляху. Шкода, що поїздка так швидко завершилась, і всі емоції від неї будуть спаплюжені не самою приємною розмовою. Та шляху назад немає, адже поговорити віч-на-віч з Галою ми не могли.

У “Оніксовому оці” все стабільно. Запах магії та книжок заповнює простір навколо мене. Сови у клітках улюлюкають від звуку дзвіночків над вхідними дверима, а щурики починають копошитись, немов чекають, що прийшли саме за ними. Я чую звук кроків, і з самого першого дня, я очікувала побачити стареньку, згорблену відьму, яка своїми кістлявими пальцями щось помішує у казані. Саме такі очікування ви маєте, коли заходите у езотеричну крамничку минулого століття. Але, не все так, і крізь штори з органзи до мене випливає Гала Вирвиоко у всій красі, яка була у сплячці на період винесення вироку. Зараз же, все на своїх місцях. Укладка, макіяж, костюм Versace та наймиліша посмішка у світі. 

— Тепер розумію, чому ти різко вирішила залишитись. – говорить з порогу. — Це не той тарантас, на якому ти ганяла. Щедрий жених тобі трапився.

— Ооо, то вам видніше, контракт не я складала. А мотоцикл не мій, крадений. – Галинний розгублений вираз обличчя вартий повного розвороту у журналі.