18 ~ ДАМІАН

Ця ніч стає все гімнянішою, коли я спускаюсь до підвалу маєтку, де ланцюгами прикутий стригой, який ніхера не стригой. Немає жодного тавра і я чую два грьобаних серця у його грудях. Вірніше в його мізках. Потвора бачить мене і думає, як сильно пишається тим, що його перетворили на кровожерливого монстра-мороя, якого чекає тільки смерть.

Морої відрізняються від стригоїв тим, що другі – нетлінні, які повстали з мертвих. А от морої – перетворені заживо, за допомогою ритуалу та вживлення частинки вампірського серця, яке в підсумку стає повноцінним органом. Вони в рази жорстокіші та неконтрольовані, а в деяких випадках морої сильніші за своїх творців.

— Хто тебе послав? – гарчу до потвори, а у відповідь тиша. Це було очікувано, тож я випускаю свою силу і миттєво висушую виродка. Він звивається і шипить, але продовжує мовчати. Тисну сильніше, від чого його шкіра сіріє та стягується.

— Де ти взяв отруту? – знову тиша, яка починає мене дратувати. Тож я різко накачую його примарною кров’ю, яка не насичує, а лише дає миттєвий кайф та розпалює голод. Його очі бігають в паніці, адже запалені мізки отримують змішані сигнали від решти тіла.

— Я можу повторювати це дуууже довго. Висушувати і накачувати, туди-сюди, аж доки твій організм не зжере сам себе в агонії, якої не бажає навіть така потвора як ти. – висушую його знову. — Що це за отрута?

— Вее-ррр-бее-наа… – тягне істота.

— Хто твій творець? – відповіді я знову не отримую, і починаю шалено нервувати. На обличчі смиренна усмішка, яка тільки дужче провокує мене до непоправних дій. Та що ж за падло таке? Я злюсь ще сильніше, бо, по-перше: мого батька отруїли рослиною, яка по ідеї мусить бути засобом проти стригоїв та мороїв, а значить мій піддослідний і сам скоро здохне; а по-друге: батько не може себе зцілити, бо свої сили він віддав Мойрам, як плату за послугу, багато років тому. І в момент, коли я дізнався це від Валерія, у мене з’явились сумніви щодо розумових здібностей мого батька. Адже з самих малих нігтів нас попереджають про те, що втручатися у справи старих прялок долі суворо заборонено. Чому? Та тому, що, відьмаки пішли проти природи, коли отримали свої сили прямісінько з демонячих копит, а значить наші долі прядуться трошки інакше. І я поняття зеленого не маю, що ж такого йому знадобилось у старих, заради чого він віддав головну цінність. Яка примарна надія збила з пантелику того, кого боялись живі та мертві у момент його розквіту. Надія – це найдеструктивніше почуття для всього живого. Так само, як і сліпа віра у злий фатум. Я зрозумів це, коли загинула моя перша мачуха. Я так надіявся, що він більше не допустить подібного, адже він такий сильний. Мої дитячі надії були розбиті вщент. Він продовжував цей цикл приреченості, залишаючи по собі не могутність, а кривавий слід з купкою напівсиріт, яких мені доведеться тягнути, у випадку його передчасної смерті.

Лють клекотала у моїх жилах, а сила пробуджувалась під дією негативних емоцій, наповнюючи кімнату густим, чорним димом. Цей мій стан боявся навіть мій власний вчитель, стверджуючи, що ніколи не бачив подібного туману, і це точно який передвісник, який ми мусимо дослідити. За той час, що я перебував у Києві, мої чари майже постійно супроводжувались імлою, лиш поодинокі випадки залишились без її уваги. Я не надавав цьому особливого значення, та був певен, що виглядає це лячно. І скляні очі мороя тому підтвердження. Він боїться, що змушує моє тіло залитись свинцем і стати просто незламним. Я долаю відстань до нього за коротку мить, і от я вже тягну почвару з того гаку, до якого його підчепили люди Валерія. У мене немає плану і часу на його обдумування, тож я просто хапаю голову мороя голими руками. Відчуваю як кінцівки наповнюють первородною силою, коріння якої тягнеться глибоко під землею, ледь не до самих пекельних котлів, у яких гріють свої дупи демони. Його шкіра починає рватися, немов старе ганчір’я, а кістки тріщать, чим створюють прекрасну мелодію для моїх вух. Моя позиція не сама зручна, аби закінчити почате, тож вирішую змінити розміщення. Перекидаю тварюку долілиць, а сам впираюсь коліном у його спину. Він сапає повітря, немов це йому допоможе. Я вже геть близько до задоволення тієї темної частини себе, яка отримує задоволення від того, як чергова падлюча голова котиться долівкою. Останній ривок, і ця трухля валиться додолу, а кімнату заповнює жахливий сморід. Дістаю сірники з полички, і не думаючи, запалюю це сміття. Морой, а вірніше те, що від нього залишилось, миттєво спалахує, і полум’я поглинає сліди моєї неконтрольованої люті. Я не впевнений, що хтось здатний голими руками відірвати голову подібній істоті. Крім мене звісно. Виходжу за двері та киваю двом молодчикам з охорони, аби вони потурбувалися про вогнище, яке я розвів. Сподіваюсь вони впораються з сирим підвалом та купкою попелу.

Я підіймаюсь до кухні, де скидаю геть брудний піджак, закочую рукави сорочки, оголюючи свої тату. Я не хизуватися зібрався, а лише вмитися, та ефект вони справляють миттєвий. Наче недостатньо мого дару, який заходить до кімнати переді мною, я заповнив свої руки язиками чорнильного диму. Охолодивши себе, мушу налаштуватися до наступного “допиту”.

***

Сонце повільно сходило, під моїми очима засіли темні кола від надмірного споживання сили та браку сну, а від усіх істерик персоналу у мене боліла голова. Якщо саме так виглядала робота мого батька, то заверніть, сука, дві! Я дізнався про лайно в головах у всього батькового персоналу, а це близько двадцяти осіб. Звісно, я знав що таке копошіння виснажливе для мене, та щоб до знемоги? Цьому дому явно бракувало жіночої руки, адже батько набрав справжніх ідіотів. Тільки гувернантки подавали якісь ознаки життя. Вампірів серед них не було, а одна з домоправительок десь зникла. Коли зайшла розмова про неї, то декілька панянок подумали про роман з моїм батечком (не дивно), а Ніко сказав, що вона була занадто зверхньою та потаємною і не спілкувалась з колегами. А ще, саме вона першою опинилась на місці нападу.