16 ~ ЯРОСЛАВА

Даміан залишив мене півгодини тому, а Антонія й досі не повернулась. Це був мій шанс звалити у невідомому напрямку, але ж ні, я не шукаю легких шляхів, тому я сиджу у вітальні зі склянкою віскі і перетравлюю одну-єдину фразу: “я не зроблю цього й зараз…”. Звісно, він мені не довіряє, то чому я довірилась йому і залишилась у цій довбаній квартирі? Бо він дав мені кілька солоденьких обіцянок, а я розвісила вуха і знайшла собі нового ідола?

Мені терміново треба зустрітися з Галою, поки я не маю наглядачів. Де мій мобільний? Цілий тиждень я була за межею соціальних потреб, тому навіть не мала думок про нього. Я залишила склянку на журнальному столику і вирушила на пошуки. Мій телефон валявся під подушкою, повністю, бляха, розряджений. Я бачила зарядку Антонії на кухні, і вона зараз мені знадобиться. Індикатор зарядки засвітився, тож тепер тільки дочекатися включення, а згаяти час мені допоможе недопитий віскі. Мій погляд впав на порожній столик:

— Якого хріна?! – я роззирнулась. — Тоні?

Навколо мене панувала моторошна тиша, а разом з нею і занадто прохолодні пориви вітру, як тієї ночі. Передчуття кричало забиратися подалі від кухні та ножів, бо ж якщо моє тіло знов поневолять, штрикнути саму себе буде тупою смертю. Я застигла посеред вітальні, думками готуючись до найгіршого. Минулого разу я була занадто втомлена і розгублена, а Даміан звісно мене врятував. Тепер я сама, і тільки я можу собі допомогти. Кімната почала наповнюватись приторним ароматом, а разом з ним і чорними тінями, які повільно застилали підлогу.

— Ну давай, виходь! – я крикнула в темноту.

Туман розходився, а моїми кінцівками піднімалось слабке оніміння.

— То ти тільки так можеш?

— Тиии не безсссмертна… – засичала потвора.

— То й що? Мені це не потрібно.

— Впееевнена? – я помітила силует.

— Звісно, я знаю що твої погрози порожні. 

— Брехухаааа. Ти хочеш скуштувати його. – на мить, туман погустішав, а тіло заніміло сильніше, наче ця істота злилась. 

— Не розумію, про що ти? – гаркнула я, відчуваючи тільки свою шию та обличчя.

— Тиии не гідна його! Тии маєш зникнутиии!

Відповісти я більше не могла, бо мене затисло в лещата паралізуючим страхом, який циркулював моїми венами і взявся нізвідки. Я більше не була впевнена у власних словах, які сказала секунду тому. Я маю повернути собі чутливість тіла і розірвати цей судомний стан. Зібравши волю в кулак, я підігнула ноги і мішком звалилась на підлогу. До поля мого зору потрапила склянка, яка лежала розбитою поруч з диванчиком. І моя божевільна ідея здавалась єдиним порятунком. Якщо вколоти затерплу ногу голкою – спазм минає, що як зараз ситуація подібна? І от зараз переді мною ідеальний варіант, у вигляді гострого скла. Я змогла посунутись на кілька сантиметрів, як моя воля перестала належати мені, а мізки заповнило відчуття, що я повільно помираю. Двічі за останній тиждень – це вже занадто. На якому б дні я не опинялась, я жодного разу не допускала подібних помислів, бо я занадто слабка, щоб вбити себе. Але зараз, ці думки душили і здавались єдиним порятунком.

— Дурна сссука! – шепіт лунав навколо.

Я зробила ривок з останніх сил і кинулась прямісінько на скляні уламки. Моє стегно пронизав біль, а тілом пронеслось миттєве полегшення, яке я відчула повною силою. Здавлене дихання більше не тисло на легені, а затерплі руки відчували опору піді мною. Я звільнилась фізично, проте думки були й досі під контролем істоти. Тож тепер я чекала смерті від крововтрати. Що як я пробила стегнову артерію? Я навіть не знала, де вона знаходиться, тільки чула про неї із серіалів. Померти від власної тупості ще гірше, ніж випотрошити себе ножем для чистки овочів. Ось де я опинилась? Бляха, треба було тікати, щойно Даміан сів у машину і зник далі вулицею. Я поворухнулась, чим загнала склянки ще глибше. Різкий укол пронизав мене зсередини, давши секундну перерву від відчуттів власної немічності.

— Котись в пекло! – простогнала я, помічаючи добру калюжку крові навколо себе. — Що тобі від мене треба?

— Ти маєш зникнути геть з його життя, інакше його чекає смерть. Ти – отрута, яка погубить його… В тебе час до повні, інакше я повернусь.

Пролунало клацання пальців і все навколо мене розсіялось, немов нічого не було, а я опинилась під кайфом. Кімната навколо мене почала обертатись, а периферичний зір заповнили кольорові спалахи, які не давали сфокусуватися на картинці. Тілом почала розливатись приємна втома, яка так і кликала відгукнутися, відпочити, залишити всі негаразди і просто спати. Мені стало байдуже на рану та скло в ній, на калюжу крові, в якій я хотіла прилягти, а головне – мені байдуже на всі обіцянки, які дав мені Даміан. Адже він обіцяв захистити, а зараз я стікала кров’ю через нього. Насрати на весілля і все, що його стосується. Я трішки посплю, а потім просто залишу це все позаду. Я дуже сильно втомилась і маю просто відпочити. Заплющую очі, вловлюючи лиш миготливі вогники, які так солодко заколисують моє змучене тіло.