15 ~ ДАМІАН

“Затишну” вечерю перервав телефонний дзвінок. Це був Валерій, начальник батькової охорони, і без нагальної потреби він не став би мене турбувати. Мої м’язи моментально напружились, поки я намагався прийняти виклик.

— Даміане, у нас “Золота змія”, стан поки критичний. Ти потрібен терміново, доки ніхто не дізнався. Кінець зв’язку.

Валерій не відзначався дружелюбністю, та спеціаліст з нього був відмінний. Ці його шалені шифри, по типу “Багряного ящера” чи “Бузкової жаби”, запобігли не одному витоку даних. “Золота змія” означає раптовий напад із серйозними наслідками для головного члена родини. Мою матір та інших дружин оголошували як “Чорну змію”, що позначало той самий протокол, тільки з трупом. 

— Що сталося? – Яся була налякана.

— Схоже, невизначений термін став коротшим.

— Як це розуміти?

— Не можу сказати, бо деталей телефоном ми не передаємо. Ти з Тоні залишаєшся тут, я лечу до Бухаресту. – міцно стискаю кулаки та граю жовнами, поки на автопілоті несусь до своєї спальні, аби зібрати якісь лахи, документи та ноутбук. Яся дріботить за мною.

— І як надовго? Що ми маємо тут робити? Чому не можна з тобою? Ми ж наче обговорили все? – її дитячі питання змушують мене закіпати, проте беру себе в руки.

— Дивіться серіали, фарбуйте нігті, вибирайте довбаний весільний торт, але будьте вдома до темноти, щоб я не шукав вас з іншої країни. Тоні вже вдома?

— Ні, в кіно з Данилом. – дівчина виглядає спантеличеною.

— Бляха. Коли вона повернеться, нехай повідомить свою дуенью, що поки я не повернусь вона має бути всюди з Антонією, я оплачу. – не хочу перекладати відповідальність на Ярославу.

— Зрозуміла. Щось ще? – її голос тремтить, певно я гарчу понад міру.

Намагаюсь остудити свій порив, адже обіцяв захистити, а не лякати ще більше. Я поняття зеленого не маю, як довго мене не буде. Бляха. Ця ситуація тупіше нікуди, замість того, щоб намагатися зблизитися та пізнати один одного, я вимушений летіти розгрібати чергове лайно. Роблю глибокий вдих та беру Ясині долоні в свої руки.

— Вибач, я не звик щиро ділитися. Я не зроблю цього й зараз, але послухай…

Її сіро-зелені очі впилися в мене. Я ніколи не роздивлявся її так близько, вона до біса гарна з цими очима та ледь помітними веснянками, які розсипані по її обличчю, плечам та грудям (що закарбувалось в моїй пам’яті з ночі у ванній). Трясця, я відволікся. Давай Даміане, зберись, зроби крок, аби вона змогла тобі довіряти.

— Мого батька поранено, деталей я не знаю, тому мушу терміново взяти все в свої руки. Я не знаю яка ситуація там, тому ви з Тоні залишаєтесь тут і не дуркуєте. Ви готуєтесь до весілля, я за кордоном у невідкладних справах. Ніхто не має знати в яких. Зрозуміла?

— Зрозуміла.

***

Доки я збирався, помічниця батька знайшла мені приватний рейс, який доставив мене до VIP-терміналу аеропорту Ференца Ліста, менш ніж за дві години. Час наближався до опівночі, і все на що я сподівався, це розсудливість жінки, яку я залишив у Києві. Я не плекав надій, та хотілось би вірити, що ми дійсно маємо шанс на мирне співіснування в цій ситуації.

Валерій відправив за мною водія, тож я швидко дістався фамільного гніздечка, яке щиро ненавиджу зі своїх восьми років. Двоповерховий маєток, з колонами по периметру та довжелезною під'їзною дорогою. Оточений навколо парканом зі шпичаками, та клятим магічним куполом, який не мав пропустити почвар. Я поновлював його щоразу, коли бував тут, навіть проїздом, тож тварюка, яка напала, була добре підготовлена.

Периметр прочісували охоронці, яким Валерій довіряв на всі сто відсотків. Він мав хлопців з різними генами, серед них вервольфи, слабші відьмаки, водяники, ну і на худий кінець – колишні спецпризначенці. Всі були в стані підвищеної бойової готовності. Всі, окрім мого меншого брата, який летів назустріч автівці, яка везла мене до входу в дім. Ніко – двійня Антонії.

— Даміане! – він був схвильований не на жарт. — Вони піймали стригу, ця тварюка пошматувала батька.

— Дідькові роги, Ніко, тихіше! Де твої мізки?

— Тут глушина, навіть пацюк не шмигне непоміченим. Треба завжди бути таким козлом?

— Так, якщо це стосується безпеки наших сестер. – йду в середину будинку. — Збери увесь персонал у малій їдальні, і нікого не випускай до мого приходу.

Ніко швидко попускається та радо киває, адже я даю йому завдання, яке він так потребує. Хай би як наш батько не тішився синами, проте Ніко він довіряє дрібне лайно, з яким справиться навіть наша наймолодша сестра. Залишивши брата позаду, я прямую до господарської спальні, яку охороняють двоє молодчиків. Де ж вони були раніше? Вони розступаються, забачивши мене на горизонті, що додає їм кілька очок, адже я готовий розірвати навпіл кожного, хто зараз стане на моєму шляху. Невже батько поїхав дахом, що прогледів крота у власному оточенні? Ми не з тих людей, до кого можна так просто дістатись. Якщо це дійсно був стригой*, його хтось мусив впустити сюди. Всі стригої давно тавровані, а створення нових карається смертю. Їх популяція не така велика, як за часів процвітання Цепеша, та все ж, кілька чумних знайдеться. Стриги – це мертві відьми та відьмаки, перетворені на вампірів. Чисто румунська темка, трясця його матері. Багато хто, з відьомської спільноти, робили це за власним бажанням, аби продовжити життя, передчуваючи наближення смерті. Головна проблема – ритуальні спалювання відьом, які ми мусимо проводити. Тож доводиться приймати те, що до потойбіччя їм більше не потрапити. Коли ритуал перетворення відбувся, і тіло ожило, то за кілька днів маємо нового стригоя-кровопивцю. Вони днюють у своїх склепах (які є місцем сили), а вночі виповзають в пошуках чергової жертви. Якщо серед батькового персоналу є вампіри, то вони одразу під підозрою, адже плодити стриг можуть тільки вони. 

Моя голова швидко наповнилась усіма потоками бруду, який я змушений буду розгрібати найближчими днями, і з впевненістю можу сказати, що не готовий до цього. Я тільки змирився зі своїм одруженням, яке знатно дало по моїм кулям, а тепер, якщо батько дасть дуба, я буду змушений перейняти борозди правління фамілії. Сука, невже його так легко прибрати?