10 ~ ЯРОСЛАВА

Після сніданку я не висовувала свого носа з кімнати. Мені чхати з високої гори, що це кімната Даміана, бо іншого сховку у цій безбожно величезній квартирі я не маю. Я підперла стільцем дверну ручку, яка точно його не спинить, але хоча б я буду попереджена про його вторгнення. Дива не сталось, і перший день мого заточення пройшов паскудно, лишилось шість, а далі новий етап тортур – підготовка до весілля. Хоча, тут є пом’якшувальна обставина, я буду серед людей.

Після всіх мудацьких висловлювань Даміана, я хотіла лиш звалити від нього як можна далі, бо таким людям точно не місце в моєму житті. Він знає тільки те, що краще для нього, люди навколо просто видатковий матеріал. Якщо я зникну за помахом чарівної палички, на моє місце знайдуть іншу, і точно пустоголову, аби ненароком не здогадалась у яке пекло вона потрапила.

За цілий день я не піднялась з ліжка, а лиш тужила за колишнім життям. Моїх речей тут не було, мого нічого тут не було, я наче в розкішній камері опинилась. Зайняти голову не було чим, а розглядати мотлох цього козла я не хотіла, аби раптом не зламати щось вартісне. В одну мить, коли сліз не лишилось, я сходила на екскурсію до гардеробної, і серед безкінечної кількості костюмів, виявила поличку з жіночим вбранням, і уявіть, мого розміру. Хочеться запитати, куди я в біса маю це надягати, якщо мене не випускають з хати? А кількість нулів на цінниках взагалі відбила охоту навіть дихати у бік цих суконь.

Коли думки про безпросвітну дупу, в якій я зараз опинилась, повернулись, за вікном темніло. В черговий раз я згадала незлим, тихим словом клятого Даміана, хитровиє…кхм хитру Соломію, необачну Галу та тошнотворно-закоханих Назара із Зоряною. Побажала всім попутного вітру в сраку, і бажано в іншу сторону від мене, та й загорнулась у ковдру на ліжку. Я не вписувалась у цей світ, сповнений чарів та чаклунства, ба більше, я ніколи цього не прагнула. Я хотіла пізнати себе та світ, а не стати домогосподаркою у 23 роки, а решту життя присвятити пранню мантій та натиранню відьомських котлів. У шлунку почався голодний бунт. Просто чудово. Я не можу залишити своє укриття у пошуках провізії. Нехай знає, що краще я поляжу голодною смертю, ніж знову опинюся з ним в одній кімнаті. Я попила води з крану, перевірила ще раз двері і просто кинулась у ліжко, в обійми судомного сну.

Сон швидко нагнав мене, адже я виснажила себе нав’язливими думками. Тіло обм’якло і я відключилась.

***

Мій сон був максимально тривожним, я часто прокидалась з нав’язливим відчуттям того, що на мене хтось дивиться. Я вирішила, що Даміан заліз до кімнати, і знову витріщався на мене зі свого довбаного крісла. То і нехай, головне щоб до ліжка не сунув свою дупу. Я заплющила очі знову, та коли кинулась наступного разу, тіло перебувало у заціпенінні, а мозок подавав сигнал немов я задихаюсь. Я спробувала піднятись, аби сидячки зробити вдих, та мені не вдалося, бо кінцівки не слухались. Я намагалась зупинити потік панічних думок і оглянути кімнату, якщо це витівки Даміана, то йому не жити. Проте кімната була пуста, і лиш біля дверей у ванну, на іншому кінці кімнати я побачила сторонній рух. Фігура немов зависла у повітрі і вдивлялась у мене сяючими очима. Цей криваво червоний колір мені не забути до скону. Горло стисли лещата, жодного слова не вдавалось витиснути із себе. Паніка поступово накочувала. Постать не робила абсолютно нічого, та від неї розходилась аура жаху, яка тягла за собою підвищення тривожності. Кімнату поступово заволокло чорним димом, який мав специфічний солодкий аромат, не схожий на якусь отруту, а більше на парфуми. Коли імла повністю заслала кімнату, і фігура зникла з мого поля зору, мені почало здаватися що я зараз просто помру від страху. Всередині мене серце стугоніло з шаленою швидкістю, сльози заступали очі, а трем бив кінцівки. Ось і все? Я помру від якоїсь хріні, яку навіть не бачу? Не сьогодні! Я змогла поворухнути рукою, та це було все. Тінь тисла і явно наближалась. Сльози почали бігти щоками, тепер з ноткою злості. Я вибирусь звідси і вб’ю Даміана та Соломію, а потім спалю Галину крамницю. Коли закінчу з ними, сяду на байк і звалю у захід сонця. Ідеальний план. Туман розвіявся, і постать постала переді мною біля підніжжя ліжка. Трясця! Це просто силует створений з ночі чи мороку, але плавні рухи та вигини вказували на те, що це жіночий силует. Що воно таке? Може це яка ревнива почвара, яку відшив Даміан бо його чекає одруження? Чим ближче темрява підкрадалась до мене, тим сильніше я відчувала смерть всередині себе. Здавалось, це вона робить зі мною. Вселяє ці відчуття в мене, аби серце просто розірвалось від страху. Венема розносився відчай від того, що я не могла дати відсіч і постояти за себе. Як і кожного разу, коли мене ображали, я просто терпіла. Я просто здохну в цьому ліжку. Може й на краще? Моє життя важко назвати гідним, адже я кидалась із крайнощів в крайнощі, лиш би самій не нести відповідальність за своє життя. І де я опинилась? Мене буквально подарували козлам, які не знають як спілкуватися із жінкою, окрім погроз та образ. Блять! Я маю звалити і надрати їм всім зади. А зараз один лиш крик, і це падло зрозуміє, що я не здамся. Одненький звук і все.

Горло дерло, сльози текли по обличчю, а кількість вдалих спроб дорівнювала нулю. Або зараз, або смерть.

— Аааа! – мій голос хрипів. — ААААА!

Голова закрутилась, з тіла спало заціпеніння, а на зміну прийшли дрібні дрижаки. В кімнату залетів протяг, який почав гнати геть солодкий дим. Все було так швидко, що я не могла второпати хто опинився поруч зі мною у ліжку. Я почала борсатись з усіх сил, я готова триматись за своє життя.

— Гей, крихітко. – це довбаний Даміан.

— Не. Називай. Мене. Так. – прогарчала я, коли дала кулаком у груди.

— Що сталося? Ти закричала так, що певно все пекло розбудила.

— Тут хтось був. – хрипко вирвалось.

Даміан застиг, міцно тримаючи мене в обіймах, що було абсолютно недоречно. Це наче сцена із серіалу “Шерлок”, коли той відкидав ковдру для постраждалих. Його волосся було скуйовджене від сну, торс, оповитий нитками татуювань, випромінював тепло та бажання доторкнутись, а погляд наляканий та спраглий одночасно. Його темні очі детально вивчали мене, немов намагались вияснити правду, що тут трапилось. Шерсткі пальці ніжно ковзнули моїми щоками, аби стерти залишки сліз, якими я точно затопила його кімнату. Мені здалося, що він не вірить. Він не перевіряв кімнату, не викликав лякаюче число охоронців чи не застосовував сили. Він просто пожирав мене поглядом, немов на моєму обличчі було все детально описано. Він і далі мовчки вивчав мене, що здавалось абсолютно недоречним, адже ми двоє незнайомців, які зараз опинилися в одному ліжку. Чому Даміан продовжував мовчати? Язика ковтнув, чи що?