3 ~ ДАМІАН

Майже місяць я сидів у Києві та чекав. Ще чекав. І знову чекав, доки мій батько вів переговори з клятою Соломією Чорноротою. Ця відьма пережила його не на один вік, тож батько певне був несповна розуму, якщо гадав, що й досі щось контролює. Йому потрібна ця конкретна відьма. Йому потрібні володіння, якими вона керує і доньки її шабашу, для потенційних договірних шлюбів. Звісно, він був розбитий тим, що донька Верховної вислизнула з його зморшкуватих рученят, та мене це тішить. Страждати буду не один я. Мене душитимуть шлюбні зобов’язання, а батька – як його натягнула відьма.

Звісно, вона лила йому у вуха солодке лайно про те, що переривати такий могутній рід відьмаків не варто, адже майже всі діти вижили, і цінна кров й далі курсує магічним ринком. Що вона провела дослідження та встановила зв’язок з мертвими, і може запевнити нас, що смерть дітей та дружин це не якесь прокляття, а жахливий фатум. Для мого меншого брата теж підготують наречену за першим свистком, лиш би батько второпав, що Зоряна недоступна, а під мене підкладуть іншу. Замість її доньки, яка за збігом обставин заручилась (під час перемовин), мені нададуть першокласну наречену. Батько, врешті-решт, здався і вони майже скріпили угоду кривавою печаткою. За два дні я познайомлюсь з нареченою, а за місяць підготовки, ми поберемося. От і все, прощавай Даміан Грігоре, ти був кращим з нас.

Батько ледь не мочився від щастя перед нею, поки вони спілкувалися в його кабінеті, тому терпіти це у мене не було снаги. Я метнувся до кімнати, аби змінити костюм на більш зручний одяг, і безперешкодно залишив свою квартиру. 

Моя родина мала квартиру тут, все через маму. Мама – певно єдина жінка яку кохав мій батько. Вони познайомились у столиці. Мама – 20-річна студентка, єдина дівчинка в роду, що народилась без явних відьомських сил; а батько — 30-річний бандюган, що досягав успіху в справах завдяки сутності Темних. За два роки народився я, потім брат, далі сестри-двійнята, а потім ще братик, за ним — непроглядна темінь…

Зі ступору мене повернув звук гаражного боксу у нашому житловому комплексі. Я мав такий, і зберігав тут свій скарб – мотоцикл. Однією з переваг мого раннього дорослішання був необмежений рахунок, з якого можна запросто купити байк за два мільйони гривень. Що я, відповідно, і зробив.

Стиснувши міцніше кермо свого новенького Kawasaki H2R я зібрався розігнати свій смуток. Це був дієвий спосіб у всі часи, коли я мав змогу кермувати мотоциклом. Та все ж, це досить небезпечне задоволення, адже запросто можна втратити мізки влетівши у відбійник. Що теж довелося бачити. Шолом був на голові, залишалось виїхати на вулицю та опустити візор*.

Увесь вільний час, який я провів в очікуванні результатів угоди, був витрачений на вивчення місцевості з метою пошуку найкращих смуг зльоту. Так я образно називаю ділянки дороги, де запросто витискаю понад 230км/год. Зараз я мешкаю на Подолі, в нічний час треба менше десяти хвилин і я вже лечу до Великої Окружної, де глухої ночі можна розігнатися до 300км/год, щоб вітер у вухах заглушив хід моїх думок. Увесь мій мозок просякнутий тим, що ця ідея просто жахлива і не має сенсу. 120км/год. Якщо це справді не прокляття, за що прибрали мою родину? 160км/код. Одруження… не найгірше… що може, зі мною статися. 200км/год. Я на місці, педаль до упору, нахрін. 220км/год. Думки перестали тиснути на мене, і я віддався потоку повітря, який з усіх сил хотів уповільнити мене. Немає нічого краще, за добрячий викид адреналіну, який миттю розжене кров, а разом із тим і погані думки. Звісно, я знав й більш безпечні засоби вимкнути голову, та оточити себе кицьками за день до заручин, така собі ідея. Навіть попри те, що я не вважав себе місцевим, за місяць нічних тусовок по дорогим клубам, преса охрестила мене “невідомим перспективним холостяком”. Це змушувало мене напружитись, адже за мною стежили, і стежили пильніше, ніж може здатися на перший погляд.

Майже закінчивши спринт, мій погляд прикувала картина попереду. “Що за гарна дупка мчить переді мною?” – мої думки геть не джентельменські, та я не бачив жодної красуні верхи, до того ж самостійно. Лише неврівноважені нажопниці, що з лементом катаються з галімими байкерами. Я скорочую відстань до неї, витискаю 250км/год. Але доводиться скидати, бо її Хаябуса у досить поважному віці, тож певно його ліміт 220-230км/год. Вона чемно поводиться зі своїм транспортом, не палячи всі його системи, але мій кінь може більше, тож роблю свій хід. 

Зрівняшись із нею, поступово додаю потужності, аби детально вивчити її збоку. Тісна шкірянка огортає тіло та груди, скіні облягають довгі ноги і, до біса, вигідно підкреслюють дупку. Я розглядаю її не без прихованого захвату, хоч і роблю це короткими зирками, щоб не злетіти з дороги.

Нарешті вона мене помічає, і тепер настає час для коронного трюку, якому навчив мене Рагнар (мій наставник). Щойно людина зустрічається зі мною поглядом, та її відвідує найменша думка про мене, типу “ого, який сексі”, для мене відкривається доступ до її мізків, вона наче запрошує мене до своєї домівки, люб’язно відчинивши двері. Ця незнайомка – не вийняток:

— Ніхріна собі, останній Kawasaki поруч зі мною! Хто ж твій татусь?

Мені стало образливо, що під “татусем” вона думала не про мене. І це було досить зухвало, від чого я пропустив ментальний удар та тупо вирячився крізь візор на дівчину.

— Ким би ти не був, поцілуй мій зад!

Вона витисла за 250 км/год, залишивши мене ковтати уявний пил. Оце так фурія. Давно я не кам’янів перед жінками так, наче наклав у власні штани. 

Про звільнення від нав’язливих думок довелося забути, бо на зміну лайну прийшла незнайомка. Вона так міцно засіла в моїх мізках, що по приїзду до квартири мені довелося пересмикнути затвор, якщо ви розумієте про що я.

Допоможіть мені, вищі сили, бо ж шлях мій тернистий. Тепер я бажаю знайти одну, а матиму іншу.

*візор – захисний козирок з полікарбонату на шоломі.