ПЕРЕДМОВА

20 років тому

Хлопчик сидів у батьківському авто і слухняно чекав, як йому і наказали мить тому. Він би й далі так сидів, аби батьків крик не пронизав нічну тишу, що оточувала їх маєток. Охоронець, який лишився з хлопчиком, на мить відволікся і малий скористався шансом. Його ноги не відчували втоми, доки мчали підʼїздною дорогою, потім сходами аж до батьківської кімнати. Увесь поверх було просякнуто металевими ароматом. Його густота майже валила з ніг, проте хлопчик тримався. Він чув схлипування батька та шурхіт ніг охорни, повільними кроками хлопчик наближався до кімнати. З кожним кроком, його все щільніше обвивали чорні тіні, які той певно не помічав. Вони струменіли від пальців рук, оточуючи стегна та талію, повільно спускаючись до стоп. Хлопчик відчував поколювання та певне роздратування від того, що його кинули в машині, коли тут щось відбувалося. Проте тіні тихо заспокоювали його розбурханий мозок. Вони наче колисали його, оберігали від чогось страшного, створювали кокон навколо хлопчика. Батьків рев пронизував тіні, проте не повністю. Малюк намагався рухатись далі, тільки щось його утримувало. Металічний запах заповнював ніздрі та рот, малий знав що це. Кров. Багато крові. Він бачив її змалку, проте вона ніколи не викликала таких тривожних почуттів ніж тепер, перед дверима батьківської спальні.

— Нікого, все зроблено. – крізь гул почувся голос батькового охоронця.

— Бляха, нахріна це було потрібно… – стогнав батько, і метався кімнатою.

Хлопчик напружив погляд, з краю ліжка спадало водоспадом волосся кольору воронового крила. Мамине. Кінчики його розмістилися в калюжі. Чорній, густій, липкій калюжі. Мами більше немає.

— Мааааамо! – з первісним криком малого, з його грудей вирвались зграї тіней, вони оповили все навколо, але головне – притлумили біль. Від нещадного крику хлопчик просто знепритомнів. А далі – темінь.