Епілог

Минуло три місяці з дня Балу та битви з Мисливцем. Життя в Академії Вищих змінилося назавжди, і не лише тому, що в меню їдальні з’явилися бургери (мій особистий вклад у кулінарну революцію драконів).

​Я сиділа на краю нашого спільного балкона, закинувши ноги на позолочені перила. На мені були нові кеди — темно-сині, з вишитими золотими крильцями, які мені подарував Арк. Вони були зачаровані: тепер я могла бігати по стінах, не падаючи.

​— Ксеніє! Ти знову намагаєшся зламати закони гравітації? — почувся знайомий голос.

​Арканіс вийшов із кімнати. Він більше не носив пафосні мундири щодня. Сьогодні на ньому була проста чорна сорочка, рукави якої він закотив, відкриваючи золоті татуювання на руках — символ нашого стабільного зв’язку. Його хвіст ліниво гойдався в такт його крокам.

​— Я просто перевіряю тюнінг, — засміялася я, вказуючи на взуття. — До речі, ти запізнюєшся на лекцію з «Основ людської логіки». Магістр Торн каже, що ти досі не розумієш, навіщо людям парасольки, якщо можна просто випарувати дощ.

​Арк підійшов і сів поруч, обіймаючи мене за талію. Його хвіст звично обвився навколо моєї ноги — тепер це був не «контроль», а просто знак того, що він поруч.

​— Дощ — це частина екосистеми, я зрозумів, — зітхнув він, притискаючись лобом до мого плеча. — Але парасольки — це все одно дуже дивна магія.

​Ми сиділи в тиші, дивлячись, як над вежами Академії кружляють молоді дракони. Тепер ніхто не називав мене «помилкою неба». Після того, як ми разом розправилися з Мисливцем, я стала місцевою легендою. Студенти-першокурсники навіть почали носити кеди замість мантій, вважаючи це «стилем переможців».

​— Знаєш, — тихо сказав Арк. — Батько знайшов старі щоденники твого прадіда. Здається, він не просто зник. Він залишив карту місця, де світ людей і світ драконів сходяться найближче.

​Я завмерла.

— Ти хочеш сказати, що ми зможемо... подорожувати?

​— Я хочу сказати, що через рік, коли портал відкриється, я не відпущу тебе одну. Я завжди хотів подивитися на цей твій «кінотеатр» і спробувати піцу, про яку ти стільки розповідала.

​Я посміхнулася і взяла його за руку. Наші пальці переплелися, і золоті іскри пробігли по шкірі.

​— Тобі там сподобається, Золотинко. Але попереджаю: у моєму світі немає магії, тож тобі доведеться ховати хвіст під плащем.

​— Заради тебе, Ксеніє, я згоден навіть на найнайтісніші джинси, — прошепотів він і ніжно поцілував мене.

​Я заплющила очі, відчуваючи тепло його полум'я та свіжість гірського повітря. Можливо, я потрапила сюди випадково, але залишилася тут за велінням серця. І щось мені підказувало, що наша справжня пригода — з пошуками прадіда та мандрівками між світами — тільки починається.