Розділ 3

​Король дивився на мене так, ніби я була якоюсь комахою, яка випадково залетіла в його королівство. Його хвіст був величезним, вкритим грубою золотою лускою, і він повільно постукував по кам’яній підлозі. Бум... Бум...

​— Отже, це і є та сама «помилка неба»? — прогримів голос Торіана.

​Арканіс виструнчився поруч зі мною, його плече торкалося мого. Я відчувала, як він напружився.

— Батьку, це Ксенія. Вона потрапила сюди через портал під час іспиту. Наш зв'язок... він справжній.

​— Справжній? — Король підвівся. — Спадкоємець золотого трону прив’язаний до смертної дівчини, яка навіть не знає, з якого боку тримати бойовий жезл? Це ганьба для нашого роду!

​Я не витримала. Мене завжди дратувало, коли про мене говорили в третій особі, наче мене тут немає.

— Шановний Королю, — я зробила крок уперед, і Арк миттєво здригнувся від натягу магічного ланцюга. — Ганьба — це коли правитель не знає елементарної ввічливості. Я теж не просилася бути «якорем» для вашого сина. Тож якщо у вас є спосіб розірвати цей зв’язок — я буду першою в черзі!

​В залі запала тиша. Гвардійці схопилися за списи. Арканіс заплющив очі, прошепотівши: «Ну все, нам кінець».

​Король Торіан раптом розреготався. Це був гучний, громоподібний сміх.

— Уперта! Це мені подобається. Але спосіб є лише один, дівчино. Ритуал Повного Злиття. Ви маєте навчитися діяти як одне ціле. Якщо Арканіс зможе злетіти в небо і випустити полум'я разом із тобою — магія стабілізується. Якщо ні... — він замовк і його очі звузилися. — То ви обидва згорите зсередини під час першого ж великого викиду сили.

​Ми стояли на краю високої скелі, звідки відкривався краєвид на всю Академію. Вітер розвівав волосся Ксенії, а вона дивилася вниз із таким виглядом, ніби збиралася стрибнути без жодного страху.

​— Ти з глузду з’їхала? — я подивився на неї. — Мій батько сказав «злетіти». Це означає, що я маю прийняти подобу дракона, а ти... ти маєш триматися за мою шию.

​— Ну то в чому проблема, Принцу? — вона повернулася до мене. — Перетворюйся. Я вмію кататися на атракціонах, думаю, дракон — це десь так само.

​— Це не атракціон! — я спалахнув. — Це боляче! Коли я перетворююся, моя магія обпікає все навколо. А через тебе я застрягаю на півшляху!

​Я спробував. Я заплющив очі, викликаючи вогонь у крові. Мої м'язи почали рости, за спиною з тріском розгорнулися золоті крила, але щойно я спробував збільшитися до розмірів справжнього дракона, магічний ланцюг обпік моє серце.

​— А-а-а! — я впав на коліна, знову стаючи напівлюдиною. Лусочки на моїх руках пульсували болем.

​Ксенія підбігла до мене і, замість того щоб просто стояти поруч, вона обняла мене за плечі.

— Арку, заспокойся. Не борися зі мною. Ти намагаєшся виштовхнути мене зі свого простору, а треба — впустити.

​— Впустити смертну у свою магію? — я важко дихав. — Це неможливо.

​— Можливо, — вона взяла мої руки у свої. — Просто закрий очі. Відчуй мій ритм. Давай разом.

​Я знову спробував. Цього разу я не виштовхував її силу. Я дозволив її спокою змішатися з моїм полум'ям. І сталося диво. Біль зник. Замість нього прийшло неймовірне відчуття легкості.

​За мить на скелі стояв не хлопець, а величний Золотий Дракон — з потужними лапами, довгим хвостом і очима, в яких танцювало сонце. Я був великим, як будинок.

​— Ого... — почула я захоплений шепіт Ксенії. — Ну ти і красунчик!

​Я нахилив голову, дозволяючи їй піднятися мені на шию. Вона вчепилася в мою гриву, і я відчув її тепло крізь луску. Ми були одним цілим.

​Я відштовхнувся від землі. Ривок був таким сильним, що Ксенія скрикнула, але не від страху, а від захвату. Ми злетіли вище хмар. Я відчував кожну її думку, кожне її тремтіння.

​Раптом я відчув небезпеку. Знизу, з лісу навколо Академії, вилетіли три тіні. Це були не дракони. Це були Гіргулії — кам’яні потвори, яких створюють лише за допомогою забороненої некромантії. Вони летіли прямо на нас.

​— Ксеніє, тримайся! — проревів я (хоча для неї це звучало як вібрація в моєму тілі). — У нас гості.

​— Стріляй у них вогнем! — крикнула вона.

​Я спробував випустити полум'я, але воно знову «застрягло». Мені не вистачало фокусу.

— Я не можу! Ти маєш допомогти мені направити магію! Поклади руку мені на лоб!

​Вона зробила це. Я відчув, як її енергія — чиста, вперта і смілива — вливається в моє полум'я. Це було як... як підлити бензин у багаття.

​Я розкрив пащу, і замість звичайної вогняної кулі вирвався величезний потік білого золота. Він миттєво спопелив Гіргулій, перетворивши їх на пил.

​Ми приземлилися назад на скелю, важко дихаючи. Я знову прийняв людську подобу. Ми обоє лежали на траві, дивлячись у небо.

​— Ми це зробили, — прошепотіла Ксенія. — Ми підсмажили тих камінних пташок.

​— Ми це зробили, — повторив я, повертаючи голову до неї. — Але Ксеніє... Гіргулії не з’являються самі по собі. На нас полюють. І той, хто це робить, знаходиться всередині Академії.

​Ксенія сіла, поправляючи свої розпатлані коси.

— Ну що ж, Золотинко. Схоже, крім уроків магії, нам доведеться пограти в детективів. Тільки давай спочатку підемо в їдальню. Після польотів я страшенно хочу їсти!

​Я засміявся. Вперше за довгі роки я сміявся щиро. Можливо, ця «помилка неба» була найкращим, що зі мною траплялося.