1.

Додавши вина в келих, я підкинула ще одне поліно в камін і похитала головою. Ця новорічна ніч до біса важка. Тому що отруєна самотністю. Я відсвяткувала Різдво з батьками і залишилась сама, адже всі мої друзі зустрічатимуть наступний рік десь зі своїми половинками, а я… Ну, зняла будиночок в чудовій засніженій місцині у Вермонті.

І у мене були лижі, на яких я не вмію навіть стояти, й книжки.

Насправді я відчайдушно й марно намагалась підбадьорити себе, передчуваючи, що зіштовхнуся з самотністю опівночі і не матиму, кого поцілувати, коли куля на Таймс-Сквер опуститься, символізуючи початок нового року, та переконувала себе, що просто працюватиму. Контракт на нову книжку нависав наді мною дедлайном, і в мене залишалося не так багато часу, щоб подарувати читачам свіжу історію кохання.

Я похитала головою. Кріс і Алекс, Аз і Грір, таємничий містер Джей і його Саманта… усі ці парочки отримали горде звання моментального бестселера «Таймс», і що в підсумку? Я стирчала в заміській хатинці, пила вінтажне вино і все одно страждала.

Я вмію знаходити вигаданим дівчатам вигаданих ідеальних чоловіків, а сама… В якийсь момент, коли закінчилися останні стосунки, я просто перестала вірити в кохання. Про що я, звісно, мовчу в інтерв’ю, щоб не втратити прихильниць моєї творчості.

Але так далі тривати не може. Сьогодні відчай був сильнішим, ніж будь-коли. І я навіть почала зважувати, чи не варто змінити жанр? Писати трилери? Детективи?

Позаду мене почувся шурхіт, просто біля високої прекрасної блакитної ялини, естетично задекорованої за прикладом з пінтересту, і я, припускаючи, що впав якийсь фіолетовий бант, розвернулася.

Й отетеріло витріщилася на те, чого в цій вітальні бути не повинно. Точніше — кого.

Поряд з високим розцяцькованим деревом стояв незнайомець. Статурний, до біса привабливий незнайомець, якого я точно не запрошувала скласти мені компанію.

— Навіть думати не смій, — до того ж заявив він. І суворо глянув на мене з-під брів своїми чудовими блакитними, як океан, очима з сірою смужкою по краєчку райдужки. — Детективи і Джессіка Тейт. З глузду з'їхала? — залишивши під ялинкою запакований у золотистий блискучий папір подарунок, він схрестив руки на грудях. М’язисті руки. Вкриті татуюваннями, які, наче темні змії, заповзали під засотані рукава його червоно-чорної фланелевої сорочки.

— А ти ще хто такий? — пробурмотіла я, озираючись на всі боки в пошуках телефону, щоб викликати поліцію. Ну, це ж проникнення. Зі зломом чи без — нехай уже розбираються копи. Так, тільки без різких рухів, Джесс, нехай думає, що ти налякана.

— Ні, я розумію, що ти збентежена, але не впізнати мене? Я обурений.

— С-Санто?.. — уточнила я без особливої надії.

— Майже. Мамо, ну це ж я…

— Мамо?! — вигукнула я, витріщившись на того велетня.

— Кріс… — він приклав долоню до грудей, збираючись, мабуть, пояснювати мені жестами, хто він такий і звідки узявся. А я намагалася втямити, хто з друзів вигадав такий ідіотський жарт і найняв актора, який прикинеться моїм персонажем.

Нікого годящого на роль трикстера і пранкера на думку не спадало.

Я уважно глянула на татуювання на руці цього хлопця. Дракон. Той самий дракон, який переслідував Алекс у снах. Я б впізнала його будь-де. Безглуздя якесь…

Наступний мій погляд впав на келих з вином. Напевне, за роки витримки воно зіпсувалося і викликало галюцинації.

— Як таке можливо?

— Ну, в новий рік усяке стається. Дива й таке інше, — роздивляючись свої нігті й старанно ігноруючи моє ошелешення, як істинний джентльмен — яким він ніколи належно не був, — повідомив Кріс. Або той, хто ним прикидався. Ой лишенько, я, мабуть, втратила останню клепку, якщо отак одразу повірила, що він — це він. Мій вигаданий Кріс Конвей.

Я якраз готова була визнати це і звернутися до швидкої замість поліції, як почувся стукіт у двері.

— Я на хвилиночку… — пискнула я своєму видінню. Або примарі, хоч Різдво і минуло, а я геть не Дікенс. І кинулася до прихожої, відчайдушно сподіваючись, що до мене завітав будь-хто, окрім його спільника, якщо той тип у вітальні справжній, і з плоті та крові.

На порозі, спершись долонею на одвірок так, щоб нахабно височіти наді мною, красувався чорнявий і темноокий… демон. Як я здогадалася? Ну, його кручені темні рифлені роги, які врізалися в лоб, дуже вже впадали в очі.

Під пахвою він тримав ще один подарунок, загорнутий у червоний велюр.

— Привіт, богине… Не запросиш увійти? До речі, я досі обурений, що ти створила такий ідіотський канон… Ніби я чортів вампір. Фу, — він скривився і навіть висунув язика — з палаючим кінчиком, — демонструючи, як він гидує від однієї згадки про це.

— Аз, я вважаю?.. — відступаючи убік, промимрила я.

— Власною персоною, солоденька, — чарівно посміхнувся він, окутуючи мене запахом ветиверу, який практично перебивав сморід сірки.

Йой. Це погано. Зовсім-зовсім погано.

Я позадкувала від нього, приклавши долоні до скронь, немов голова — це джерело усіх моїх проблем і цих видінь. Ні, ну в принципі так воно й було.

І в цей момент у кабінеті почувся гуркіт. Це ж не може бути… Або може… Чорт!

— Заходь, — кинула я демону і помчала на шум.

За письмовим столом біля картини, що валялася на підлозі, замість того, щоб висіти на стіні, стояв, упершись кулаками в боки, блондин, обличчя якого мала б приховувати лижна маска. Проте вона знайшлася на моєму ноутбуці. Там, де й оксамитова зелена коробочка. Така, в якій зазвичай дарують коштовності.

— А ось і ти, Джесс… — видихнув він, коли я увірвалася до кабінету. — З цією безстроковою відпусткою, щоб мене за зад не вхопили ФБР, я втрачаю спритність.

— У вітальню. Швидко, — наказала я, змахнувши рукою, геть не бажаючи покривати збитки, якщо він таки щось поцупить з будинку.

І ось тепер, сидячи на канапі і вчепившись пальцями в декоративну подушку з вишитим вінком з гостролисту, я дивилася на столяра з маленького містечка, одного з найнебезпечніших демонів пекла і відомого злодія, який спеціалізується на предметах мистецтва, і подумки виносила собі діагноз: я остаточно збожеволіла. Від самотності. Або дедлайнів. Або і того, й іншого.