Розділ 24

Каріон

«Це договірний шлюб. У нас вільні стосунки…»

Ось як… У нас вільні стосунки! Тільки мене ніхто про це не попередив. Та і для Імператора це буде сюрпризом.

Лейра зовсім забула, хто вона і хто я!

Я влаштую їй вільні стосунки…

Мітіон, значить…

— Гей, Каріоне! Ти вже друге коло зайве біжиш, — гальмує мене наставник. — Ти в нормі?

— Більш ніж. Захопився… — вигадую на ходу. Не повідомляти ж мені наставнику, що дружина планує наставити мені роги зі старшокурсником!

Сольна гітара, значить. Ну-ну…

— На сьогодні все. Можеш йти в їдальню. І постарайся більше ні в що сьогодні не вплутуватися. До речі, прихопи пиріжків з їдальні! Поки вони там є. Сьогодні навряд чи на них буде попит, так що набирай скільки зможеш унести. Вони три дні як свіжі будуть, — напучує мене Ітон.

Пиріжки. Некрилаті Боги! Моя дружина там змовляється з якимось співаком мені роги наставити, а Ітон про пиріжки!

Швидким кроком йду в їдальню, сподіваючись застати там солодку парочку. Але дружини вже і слід прохолов. Намагаюся встановити ментальний зв’язок, але ця зараза поставила блок! Навіщо їй це? Якщо тільки вона не зібралася зробити щось, про що мені не варто знати… 

І що я мушу про це все думати?

Набираю їжі на тацю та пиріжків у баул, дбайливо виданий мені наставником.

— Бідний хлопчик, такий голодний. Тебе ж звуть Каріон? Ти з бідної сім’ї? Тебе прийняли за імператорським лімітом? — співчутливо цікавиться літня кухарка.

Набиваю повний рот їжі, щоб не відповідати. Супер! Тепер усі будуть думати, що я нормально ніколи не їв. Хоча… дещо в цьому є правдою. Я лише останнім часом почав нормально харчуватися. Тому просто киваю головою та бонусом отримую від кухарки пристойного розміру баранячу відбивну.

— Ого! А деякі непогано влаштувалися! — чую знайомий голос.

Каракас! Некрилаті Боги! Він же претендує на мою вечерю!

— Так ти в нас — голодна ліміта, виявляється… — презирливо констатує він, явно почувши нашу розмову з куховаркою. Точніше, її монолог.

Нічого не відповідаю, продовжуючи активно поглинати вечерю. Їжу я не віддам. Ні на того напав!

Зрештою, камінь спотикання — моя вечеря. Немає їжі — немає проблем.

Швидко з’їдаю все і видаю смачну відрижку. Витираюся серветкою та уважно дивлюся на ошалілого від моєї нахабності старшокурсника.

— Так що ти там говорив? — цікавлюся, люб’язно посміхаючись.

— Тепер. Ти. Винен. Мені. Дві. Вечері! — карбуючи слова гарчить Каракас, почервонівши від злості.

— Хоч десять. Спробуй забрати! — миттєво приймаю проміжну форму та клацаю щелепами.

— А ну відійдіть від хлопчика! — заступається за мене кухарка. — Ще раз біля нього побачу — доповім ректору! По карцеру скучили?

У карцер явно ніхто не хоче, і Каракас разом із друзяками йде в дальній кут їдальні.

— Не ведися. Він побоїться прямо конфліктувати. У нього вже два попередження є. Ще одне заробить і піде на відрахування. Та з Академії відправиться прямо в закриту військову школу, — повідомляє мені Мітіон, несподівано опинившись поруч.

А що цей тут робить? Ну хоч він не з моєю дружиною зараз. Уже радує.

— Дякую, — вичавлюю із себе, насилу стримуючись.

— І ти це… нормальний вигляд прийми. Поки охорону не викликали.

— Частковий оборот заборонений на території Академії? — дивуюся я.

— Звісно, — це ж форма агресії, а в Академії такі речі припиняються відразу, — просвічує мене Мітіон. — Тебе в який гуртожиток поселили?

— У резиденцію Диких…

— Так, точно! Забув. Гаразд, уже пізно. Скоро відбій по кампусу. Прямуй до своєї резиденції. І приходь завтра в клуб на танці!

Отримавши запрошення, я трохи очманів. А з іншого боку, Мітіон не знає, що я — той самий чоловік Лейри, з яким у неї нібито вільні стосунки…

Лейра

Мітіон проводжає мене до нашого будиночка.

— Ого! Окремі хороми? За що така честь?

— Родичі чоловіка подбали, — відповідаю чесно. — Ще й компаньйонкою навантажили.

— Компаньйонкою? Це та дама з обличчям, як у голодної чаплі?

— Вона! — сміюся, не стримуючись.

— Правда схожа? — посміхається хлопець.

— Одне обличчя! — підтверджую. Ми замовкаємо та настає незручна пауза.

— Гаразд, я пішов. Перевірю, чи все в порядку в їдальні, та піду спати. — врешті-решт каже Мітіон.

— Ти сьогодні черговий? — питаю, знаючи, що старшокурсників часто залучають стежити за порядком. Принаймні так роблять у Південному Королівстві.

— Ні, це я, так би мовити, на громадських засадах! — сміється Мітіон своєю чарівною усмішкою.

— На добраніч! — ввічливо прощаюся, ні на що не натякаючи, але Мітіон раптом цілує мене.

— Ой! — вигукую та тікаю в будинок. І тут же відчуваю, що Каріон намагається встановити зі мною ментальний зв’язок, але ставлю блок. Як він невчасно! Менше за все мені зараз у моїх мізках потрібен чоловік.

А цей Мітіон непогано цілується, між іншим…