Розділ 23

Лейра

— Вероно, ти йдеш на вечерю? — питаю свою супутницю, ледь вона перестає блювати.

Схудле обличчя жінки витягується ще більше, і вона знову ховається у ванній кімнаті.

— Напевно, це означає «Ні», — констатую я єхидно й подумки дякую чоловікові.

«Немає за що…», — одразу ж відповідає мені Каріон.

«То це ти накоїв?» — цікавлюся. Мені справді хочеться дізнатися, як він це зробив!

«Я не спеціально… Просто використовував шипи, щоби позбутися рослинності у дворі резиденції…»

«Ти ж міг когось убити!»

«Ні, студенти просто надихалися трохи отруйного диму!»

«Ти як завжди, Каріоне… Краще не роби нічого, не порадившись!»

«З тобою?»

«Хоча б! Але в тебе для цього ще й наставник є…»

«Ітон би не схвалив, і я махав би сапкою до кінця навчального року!»

«А ректор тебе не покарав?»

«Покарав — будемо з Ітоном бігати по десять кіл до кінця навчання…»

«То що ти виграв?»

«Є нюанси… Ректор попросив допомогти. Коли в мене дозріють нові шипи, треба буде позбутися рослинності за гуртожитками…»

«Попередь, коли почнеш, щоб я трималася від того місця якомога далі!»

«Тобі моя отрута не зашкодить… Ти ж моя Пара! Але я думаю, ректор усіх студентів виведе за територію…»

«Чудово… — зітхаю я. — Масова евакуація, щоб ти хвостом помахав… Каріоне, ти — ходяча катастрофа! Гаразд, я в їдальню. Йдеш?»

«Трохи пізніше, мені ще п’ять кіл бігати. Ой. Тобто п'ятнадцять!» — зітхає чоловік, а я закочую очі. Такими темпами збирання покарань, коли він буде вчитися??

«А я можу взагалі на лекції не ходити! Мені достатньо тебе “зчитувати”!»

«Чудово! Так ось навіщо я потрібна в Академії?»

Ображено ставлю блок та йду в їдальню, про всяк випадок ще раз уточнивши у Верони:

— Так ти точно не хочеш їсти?

Відповіддю мені стають характерні звуки виверження шлункового вмісту. І я перепитую, щоб закріпити успіх:

— Може щось принести? Кажуть, тут пиріжки смачні. З м’ясом… І з ягодами…

— Я вб’ю тебе, Лейро! — намагається погрожувати мені Верона, слабеньким голосом.

Мабуть, з неї досить. На сьогодні. Але пару днів ще можна буде нагадувати. Подумки потираю руки й не поспішаючи йду в їдальню. Не думаю, що там сьогодні буде багато народу…

Заходжу в приміщення і дивуюся. Я не очікувала, що загальне нездужання прийняло такий масштаб! Я ледь нарахувала п’ятьох людей. Напевно, вони всі прибули пізніше. Хоча… Того молодого чоловіка я знаю. Це старшокурсник, який нас зустрічав.

Набираю їжі та сідаю за сусідній із ним столик. Хлопець привітно киває мені головою. Усміхаюся у відповідь і починаю їсти. Мені нудно, і непогано було б хоч з кимось поговорити…

Я не застосовувала свій дар. Чесно! Ну, може, воно саме… Або просто збіг. Але хлопець одразу встає та зі своєю тацею пересідає за мій столик.

— Не заперечуєте?

— Сідайте…

— Я бачу, ви зайняті, чарівна незнайомко!

— Ні, я абсолютно вільна.

— Але ваша каблучка…

— Яка каблучка? — щиро дивуюся, забувши про родове кільце Каріона на своєму пальці. — Ах, це… Це нічого не означає. Це договірний шлюб. У нас вільні стосунки… І я не незнайомка. Ми з вами вже зустрічалися сьогодні…

— Так? Точно! Лейра…

— Лейра з Роду Вільних, — називаюся, як ми домовлялися з Остером і як заведено в Імперії — родом батька.

— А я Мітіон із Роду Співаючих.

— Бачу, у вас чудовий апетит, — киваю на тацю, повністю заповнену їжею. Вас не скосило загальне нездужання? — дивуюся.

— Як і вас… Я літав до міста з дорученням ректора. А як ви уникнули?

— Я дрімала з дороги, і мене якось обійшло… Не знаєте, що сталося? — намагаюся дізнатися офіційну версію.

— Може перейдемо на «ти»?

— Із задоволенням! То що сталося, Мітіоне?

— Першокурсник підпалив бур’ян у резиденції Диких. А там кілька років нікого не було, мабуть, щось отруйне розрослося.

— Першокурсник не постраждав?

— Начебто ні. Ми з ним відбігали десять кіл за бійку. Я пішов, а він ще бігати залишився. За бур’ян… Прикольний малий. Здається, його звуть Каріон. Ти його знаєш?

— Чому ти так вирішив?

— Та ти обличчям змінилася…

— Ні, я його не знаю. У сусідів так собаку звали. Найдурніше створіння було. Весь час гавкав на мене, — вигадую на ходу. І ми з Мітіоном починаємо голосно сміятися.

«Собаку, значить, так звали. Вільний шлюб… Ну-ну… Ти тільки дивись, Лейро, Імператор не пробачить, якщо замість ментального дракона ти народиш співаючого. Тримайся від цього Мітіона якомога далі! Або…"

«Або що? Замкнеш мене в підземеллі? А там візьмеш силою, коли Імператору кортітиме завести ментальних дракончиків, що володіють даром Білих Дракониць?»

Каріон нічого не відповідає, та мені й не треба. Настрій у мене вже зіпсований і апетит зник. Колупаю виделкою їжу й Мітіон помічає мій стан.

— У тебе із цим собакою пов’язані дуже неприємні спогади?

— Так. Цей пес сильно зіпсував мені життя. Навіть довелося покинути рідний дім.

— Все так серйозно?

— Не хочу згадувати… Давай про щось хороше. Я чула, тут поруч є клуб? І навіть танці бувають?

— Так. Зазвичай наприкінці навчального тижня. А завтра — відкриття сезону. Приходь!

— А ти будеш? — посміхаюся хлопцеві відпрацьованою посмішкою.

— Звісно! Я — родзинка програми. Сольна гітара… Спочатку трохи буду зайнятий. Дві-три пісні, але потім — весь у твоєму розпорядженні!

— О! Я обов’язково прийду!

«І я теж…» — коментує Каріон, але я його ігнорую.