Розділ 22

Лейра

Отримавши інструкцію, ми з Вероною йдемо в бік житлової частини кампусу і швидко знаходимо виділений нам милий, хоч і дуже маленький будиночок.

Територія навколо прибрана, та біля будинку навіть розбиті клумби. Майданчика для обороту немає, але це і зрозуміло — літати на території кампусу заборонено.

Заходимо в будинок. На першому поверсі розташована вітальня та невелика кухонька, а на другому — дві кімнатки із загальним санвузлом.

Не густо, зітхаю я подумки. А ось Верона не приховує свого невдоволення:

— Для дружини імператорського племінника могли б виділити щось краще! Я не розраховувала на таку убогість! Взагалі-то, Лейро, маєток Остера знаходиться не так далеко від Академії! Для вашої Істинності достатньо буде бачитися раз на тиждень, на вихідні. Або попроси поселити тебе в Імператорському палаці! Це ще ближче.

— І як я буду вчитися з маєтку або навіть палацу? — дивлюся на Верону з подивом.

— Ти знову за своє. Вчитися… Боги! Просвітіть цю жінку! Зрозумій, Лейро! Тут тобі не Південне Королівство… Навіть якщо ти здобудеш спеціальність, тобі за нею ніколи не працювати! Будеш просто дипломованою дружиною, як і всі ми. Не думай, що ти краща за всіх. Тим більше наскільки мені відомо, Саттон тобі чітко дав зрозуміти, що від тебе вимагається. А не послухатися імператора не сміє навіть Остер!

Не можу не визнати правоту Верони й сумно йду до своєї кімнати. Але я хочу вчитися! Навіть якщо мені нікуди буде потім застосувати свої знання, я хочу здобути освіту, як мріяла колись в дитинстві.

Розкладаю речі по шафках, але раптом чую якісь крики з вулиці. Виходимо, та я бачу, що всі навколо якщо не блюють, то збираються це робити. Навіть Вероні стає погано… От тільки мене ця дивна хвороба ніяк не чіпляє. Чи то в мене імунітет, як у жительки Південного Королівства. Чи то мій чоловік щось уже накоїв, та я, як його Пара на це не реагую. 

Зітхаю, та схиляюся до другого варіанту…

Каріон

— Ти не знаєш, Ітоне, Остер далеко полетів? — тихо, навіть трохи вкрадливо запитує ректор Рік, ледь ми заходимо в його кабінет.

Від його надмірно спокійного голосу в мене мурашки по шкірі пробігають. Я ж відчуваю, що насправді ректор ледь стримується від часткового повороту. Не обов’язково володіти ментальними здібностями, щоб це зрозуміти…

— Що. Це. Гаденя. Вже. Накоїв?? Пів дня ще не минуло, як він у моїй Академії, а дві третини студентів або блюють по кутках, або збирають речі!

— Я… — починаю говорити, щоб виправдати себе хоч якось.

— Мовчати! — гаркають на мене хором Рік і Ітон.

— Я у твого наставника питаю! Ітоне, як він, — ректор тикає в мій бік пальцем, — примудрився, не застосовуючи свої ментальні здібності, звалити з ніг понад половину Академії??

— Я доручив йому прибрати зайву рослинність із території резиденції… — обережно починає Ітон.

— І?? Не тягни степову ящірку за хвіст, Ітоне!

— Ну… Він розсипав отруйні шипи з хвоста, а потім пішов дощ… Не сильний… Але дощ швидко припинився… Хвилин десять усього йшов…

— Та знаю я, скільки йшов дощ! Далі!

— Вся рослинність у місцях, куди потрапили шипи, загинула. А погода покращилася. Вийшло сонечко. Гаряче, літнє… Усе й засохло… Каріон зібрав сушняк і…

— І…? Я вб’ю тебе, Ітоне!!

— І він його підпалив…

— А студенти і їхні батьки надихалися димом… — закінчує за Ітона ректор.

— Ну якось так…

— Десять кіл. Кожен день. До кінця навчання! Обом! Усе ясно?

— Так, пане ректоре! — хором відповідаємо з наставником, і по злому голосу Ітона розумію, що він мною незадоволений. Здається, що бігати мені тут доведеться цілодобово. Уже починаю мріяти, щоб мене відрахували…

Збираємося йти, але ректор нас пригальмовує:

— А коли в тебе наступні шипи дозріють, гаденя?

— За два тижні. А що?

— У північній частині кампусу — просто дрімучий ліс. Минулого року там студенти з Роду Життєрадісних слини набризкали. Бур’ян тепер нічим не вивести. Твої шипи впораються? Хочу там сад посадити…

— Звісно! Вони вбивають усе живе! — з гордістю повідомляю ректору, але Ітон штовхає мене в бік. І я трохи стримую свій ентузіазм. — Я спробую…

— Добре. Позбудешся рослинності — скасую пробіжки. Але збирати бур’ян будеш сам! І не підпалювати, без дозволу. Зрозумів?

— Угу!

— Йдіть!

Виходимо з кабінету ректора, й Ітон задумливо запитує:

— Ти в курсі, що після твоїх колючок там років десять нічого рости не буде? — цікавиться наставник.

— Це від концентрації залежить. Але п’ять років мінімум…

— Може, треба було попередити про це Ріка?

— Хочеш щодня бігати? — уточнюю про всяк випадок. Може, Ітон не зрозумів мого задуму?

— Але ректор як мінімум на другий рік здогадається, що там не скоро щось зможе рости.

— Але хоч на рік від покарання позбудемося. А що далі буде, хто знає…

— І це правда… Некрилаті Боги! Ось якого я повернувся в Імперію? Треба було вдома залишитися. У Диких Землях!