Розділ 21

Лейра

Дорога до Академії виявилася ще легшою, ніж я розраховувала… Дракониця Верони приблизно такого ж розміру, як і моя, і ми летимо в одному темпі й досить швидко.

Добравшись до місця, робимо коло над кампусом. В академії панує пожвавлення, що цілком зрозуміло — до початку занять залишилося всього два дні!

На майданчик для розвороту постійно приземляються все нові й нові дракони, і я трохи гублюся в цьому хаосі. Але через деякий час розумію, що насправді все добре й розумно організовано.

До кожного новоприбулого підходить один зі старшокурсників і пояснює, що робити.

Ледве ми приземляємося, до нас з Вероною підходить приємний молодий чоловік і, запитавши моє ім’я, дає аркуш, де прописано, куди нам іти.

Верона забирає в мене папірець, швидко пробігає його очима й радісно каже:

— Я зрозуміла, де це. Дуже зручне місце! Там поруч їдальня і клуб.

— А де знаходяться навчальні корпуси? До них далеко? — цікавлюся у своєї супутниці.

— Яка тобі різниця, Лейра? Вчитися ж буде Каріон, а не ти!

— Взагалі-то я теж хотіла здобути спеціальність…

— Некрилаті Боги, Лейро! Ти мене дивуєш… Не забувай, ми — жінки, нам це не потрібно! Тим більше тобі…

— А що в мені особливого? — тут же напружуюсь, але сподіваюся почути щось на кшталт «Ти й так розумна!» Або «У тебе відмінна освіта!», але Верона опускає мене на землю:

— Твоє завдання — народжувати. А для цього мізки не потрібні й тим більше — диплом Академії. Щоправда, не уявляю, як ти впораєшся — ти така тендітна… Але може ще просто недорозвинена… І ти правильно робиш, що не підпускаєш Каріона до себе. Тобі ще рано заводити дітей. І ще непогано було б набрати трохи ваги. В обох іпостасях. Але це не проблема. У їдальні тут чудово годують. Та й Остер виділив гроші на витрати… — «заспокоює» мене Верона, зневажливо оглядаючи. — У тебе ще і стегна завузькі… Але ти із цим нічого не зробиш. Залишається тільки молити Богів, щоб вони допомогли!

Повільно вдихаю і видихаю, стримуючи себе, щоб не вчепитися цьому стерво кігтями в обличчя. Але розумію, що дихальна гімнастика, якої колись навчив мене батько, зараз не допоможе. Відчуваю, як подовжуються мої кігті й ось-ось з’являться луски на обличчі… але ситуацію і чарівне личко своєї дружини рятує Ітон.

— Люба, я відчув, що ви прилетіли та відразу поспішив назустріч! Вам уже дали талончик на поселення?

— Так! І ти уявляєш, нам виділили будиночок біля самого клубу! Приходь сьогодні, згадаємо студентські роки…

— Я не зможу. Мені треба простежити за Каріоном. У нього на сьогодні п’ятнадцять штрафних кіл пробіжки…

— Що вже цей дурень накоїв?

— Побився зі старшокурсниками… — зітхає Ітон.

Відвертаюся, ховаючи червоне від сорому за чоловіка обличчя. Боги! У перший же день мій бовдур вляпався в неприємності! Добре, що ніхто тут не знає про наш шлюб… я б не витримала такої ганьби.

Але Ітон мене тут же «радує»:

— Лейро, коли поселитися, зайди до ректора Ріка. Він хоче познайомитися з дружиною Каріона.

Ось саме так… Не з «представницею Роду Білих Дракониць» і навіть не з «колишньою спадкоємицею Південного Королівства», а всього лише з «дружиною Каріона»…

Каріон

Оглянувши ділянку, розумію, що сапа тут не допоможе. З тугою блукаю територією, намагаючись щось придумати…

Мабуть, Боги почули мої молитви, бо я бачу, що наближається дощ! А чи не спробувати мені один трюк…

У бібліотеці Остера я знайшов книгу про особливості отруйних шипів на хвості ментальних драконів. Мої якраз дозріли й пора б їх скинути…

Обертаюся і старанно розсипаю шипи по території резиденції. Не забувши й про дах будиночка, теж зарослий бурхливою рослинністю.

Позбувшись усіх своїх небезпечних голок, влаштовуюся під навісом і чекаю. Далі вже до процесу підключається природа. Починається дощ, й отрута з моїх шипів проникає в землю. Рослини прямо на очах втрачають життєздатність, в’януть і після закінчення дощу, який тривав не більше десяти хвилин, засихають. Залишається тільки зібрати все! Більшу частину згрібаю хвостом і трохи допрацьовую граблями.

За дві години на території резиденції не залишається жодної живої рослини. І тільки три величезні купи сухого бур’яну нагадують про колись бурхливі зарості.

Дістаю сірники й підпалюю сушняк. І це виявилося фатальною помилкою… Отрута ж нікуди не поділася. І тепер вона вся перетворилася на дим.

Я не відразу зрозумів, у чому проблема. Хто знає, що там, у кампусі, відбувається і чого всі кричать…

Але Ітон, який незабаром повернувся, просвічує мене:

— Каріоне! Що відбувається? — кричить наставник, вриваючись на територію резиденції, прикривши обличчя хусткою, щоб не дихати димом. Але все розуміє, ледь побачивши майже догорілий бур’ян.

— Я використав свої отруйні шипи та вже закінчив прибирати територію! — з гордістю повідомляю Ітону. 

— Бачу… Половина студентів із блювотою, вісім в тяжкому стані в лікарському крилі. Частину першокурсників батьки забрали додому. Вітаю. Ти впорався! Йдемо до ректора… — зітхає наставник.