Розділ 19

Каріон

Ми підлітаємо до академії, і я починаю нервувати. Нове життя це, звісно, добре, але зараз мені найбільше хочеться опинитися вдома. Де все знайоме й навколо тільки члени зграї.

«Хм… А коли ти втік із дому й пішов вербуватися на рудники, чому тебе тоді ця розумна думка не відвідала? — батько не втрачає нагоди повчити мене. — Я не повчаю… Просто хочу нагадати, що ти вже покидав дім…»

«І ні до чого доброго це не призвело…» — зітхаю у відповідь.

«Не порівнюй! Втекти з дому та завербуватися без документів на рудники, це зовсім не те ж саме, що відправитися вчитися в кращу академію Імперії!»

«Угу…» — сумно погоджуюся я.

«Не скигли. Ми майже прилетіли. Бачиш майданчик для обороту?»

Не помітити його неможливо: як і всі виділені для обороту місця, він позначений по кутах силуетами драконів, які добре видно здалеку. А вночі вони ще і світяться внаслідок застосування спеціальної фарби.

Через кілька днів починаються заняття і навколо майданчика дуже жваво. Один за одним приземляються дракони, тут же обертаються та йдуть за огорожу, щоб не заважати новоприбулим. У небі над майданчиком навіть утворилася черга.

«Приземляємося окремо, щоб не сильно впадати в очі. Як обернешся, відразу йди до головного корпусу. Це там, де фонтан із золотими рибками. Бачиш?»

«Так!»

«Твоя черга. Приземляйся!»

Роблю, як сказав батько, і, обернувшись відразу після приземлення, поспішаю в бік фонтану та випадково зачіпаю когось плечем. Я ще не дуже добре адаптуюся при переході з однієї іпостасі в іншу й іноді мене заносить.

— Гей, обережніше, молодий! — гаркає на мене, частково обернувшись, один зі старшокурсників.

— Вибачте, — ввічливо відповідаю я.

— Залиш свої вибачення при собі! А сьогодні ти мені винен свою вечерю.

Упс…

— З якого дива? — одразу огризаюся.

— Тому що я — з третього курсу! А ти тут поки що ніхто.

— Дай молодому спокій, Каракасе, — приєднується до нашої розмови ще один старшокурсник.

— А ти не лізь, Мітіоне. Мало отримав минулого разу?

— Взагалі-то, минулого разу отримав ти!

— Погана в тебе пам’ять. Зараз виправимо.

Між старшокурсниками відразу починається бійка, до якої приєднуються всі навколо. Я розумію, що в них тут свої порядки, і мені найменше хочеться брати участь у місцевих розбираннях. Але в мене ніхто не питає…

До того часу, коли з’являється служба безпеки Академії, ми вже встигаємо добряче побити один одному пики.

І все б нічого — хвилин десять регенерації та все пройде, але нас, порушників порядку, охорона шикує в ряд, не дозволяючи розійтися.

«Якого Некрилатого Бога? Навіщо ти вплутався в бійку, Каріоне?» — чую голос батька й бачу його, який підходить до нас із якимось чоловіком.

— Ректор Рік! — чую голоси поруч.

— А хто це з ним?

— Здається, начальник Таємної Канцелярії!

— Влипли ми…

«Я випадково…» — відповідаю батькові.

— Так, Каракасе та Мітіоне… Знову ви та ваші «послідовники»? Навчальний рік ще не встиг початись, а ви вже б’єтеся?! Бігом до своїх кімнат! Увечері пробіжка — десять кіл кожному.

Старшокурсники розбігаються, як миші в коморі, побачивши кота. І з порушників я залишаюся один.

— Першокурсник? Чи проводжаєш кого? — звертається ректор до мене, роздивляючись, трохи примружившись.

— П-першокурсник, — заікаючись від переляку, відповідаю я.

— Щось я тебе не пам’ятаю, — здивовано каже ректор і цікавиться: — Який факультет?

— Я… я ще не знаю, — відповідаю збентежено, розуміючи, як безглуздо це звучить.

Навколо лунають приглушені смішки, а батько обережно кашляє…

— Вам нема чим зайнятися? Марш підмітати плац! — гаркає ректор на натовп студентів навколо, і ми залишаємося тільки втрьох.

— То це і є твій тихий і сором’язливий хлопчик, Остере?

— Е… він був таким, поки не ступив на територію твоєї Академії, Ріку. Бачиш, твій заклад творить дива!

— Я в захваті… Та, здається, линяти почав. Мало мені сини Грега воду каламутили! Тепер ось і твоє чадо ще… А ну бігом до резиденції! — командує ректор, і я підриваюся бігти, але голос батька мене зупиняє:

— Стояти! Резиденція в іншому боці!

«Кошмар… Не встиг вступити до Академії, як встряв у бійку! Навіть я на таке не був здатний! Принаймні не в перший рік…» — супроводжує мене голос батька.

«Угу…»

«Та годі вже… скільки можна… «угу, угу». Філін-любитель… Резиденцію знайшов?»

«Так, але тут зачинено!»

«Сховайся десь і чекай Ітона».

«У якому сенсі сховатися?»

«У прямому! Поки не знайшов ще неприємностей на свій гребінь».

Не знаю, що саме батько мав на увазі, тут однаково ніхто не ходить. І, судячи із заростей біля хвіртки, дуже давно. Розташовуюся під розлогим деревом і дістаю з кишені припасений пиріжок.

«Так, з ректором ти вже познайомився… Я розраховував трохи на інше, але вже як вийшло… Ітон тобі розповість правила поведінки. Поки що запам’ятай: битися не можна, літати на території академії теж. Використовувати ментальні здібності заборонено!» — інструктує мене батько.

«Зовсім?» — уточнюю про всяк випадок…»

«Зовсім! І якщо спіймають — нарікай на себе!»

«Остере! Що значить «якщо спіймають»? Категорично не можна!» — чую у своїй голові голос ректора. І цей тепер теж…

«Ну… хлопчик може… раптом… випадково там…»

«Ти хочеш, щоб я пошкодував, що погодився взяти його до своєї Академії? Мені вистачило твоїх ментальних витівок… І я пам’ятаю, що накоїв Тагір у Диких Землях!»

«Мій хлопчик, звісно, ще тільки вчиться. Але ніяких неконтрольованих сплесків у нього не буває!»

«Ну-ну, бачив я твого «хлопчика» в дії… Де битися так навчився?»

Мовчу, не зовсім розуміючи, кому поставлено запитання.

«Каріоне!» — гаркає батько.

«Я!»

«Відповідай, коли тебе ректор запитує!»