Розділ 18

Каріон

Увечері, перед вечерею, батько особисто приходить до мене і знімає нашийник.

— Обертайся, — наказує він, і я чекаю на довгу лекцію про неприпустимість такої поведінки. І про те, як він на мене злий, і про те, що я ганьба сім’ї… Але батько тільки обіймає мене й каже: — Я пишаюся тобою, сину.

Коротко. Але мені цього достатньо!

Ми йдемо в будинок, і я заходжу в їдальню, де вже зібралася вся родина, з високо піднятою головою.

Брати відсуваються, звільняючи мені місце, і я сідаю навпроти Лейри.

На відміну від усіх, дружина мені не усміхається…

Вечеря проходить як завжди — всі обмінюються жартами, близнюки договорюють одне за одним фрази, а Каєн підкладає Ольбії найсмачніші шматочки.

Усі в родині вже давно помітили, що між дітьми є взаємне тяжіння. І, можливо, саме так зароджується Істинність?

Після вечері Остер просить мене й Лейру зайти до нього в кабінет.

— Каріоне, ти з Ітоном вирушаєш до Академії завтра.

— Але ми мали летіти через день! — дивуюся я.

— По-перше, я не хочу, щоб ви з Лейрою з’явилися в академії одночасно. А по-друге, я боюся, щоб ви знову не знайшли привід посваритися! Я вилітаю сьогодні, щоби поговорити з ректором Ріком. Каріоне, ти вирушиш з Ітоном завтра після сніданку. А Лейра з Вероною — наступного дня.

Я не сперечаюся. Мені, в принципі, однаково. Я, звісно, буду сумувати за дітьми й хотілося б зайвий день побути з ними. Але в академії на мене чекає нове життя! І я з нетерпінням прагну цього.

— А можна я полечу з тобою, батько? — наважуюся запитати. А раптом…

— Хм… Чому б і ні… Ти вже зібрав речі?

— Так, усе готово!

— Добре, твій і Ітона багаж доставить посильний — Вікор. Віддай йому. А речі Лейри та Верони привезуть в екіпажі. Зараз іди, попрощайся з дітьми. Через годину вилітаємо.

Я радісно вибігаю з кабінету й біжу до дітей, розповісти їм новину. Кріт і Кас тільки зітхають і тікають грати у двір. Симон та Стайер майже готові розплакатися. Каєн взагалі мене, здається, не чує. А Ольбія притискається до мене й дуже серйозно повчає:

— Не ображай Лейру й не задивляйся на інших дівчаток! Нам це неприємно! Запам’ятав? І… ти ж прилетиш на канікули?

— Лейру ображати не буду, інші дівчатка мені не потрібні. А щодо канікул ще не знаю…

Прощаюся з дітьми і йду до своєї кімнати. Усі речі давно зібрані. Забираю зі скриньки мамин медальйон і відношу баул на перший поверх.

— Зібрався? — цікавиться Ітон.

— Так. Я полечу з батьком!

— Я в курсі.

— А ти коли вилітаєш? — уточнюю в наставника.

— Не хвилюйся, без нагляду ти не залишишся! Мені летіти туди дві години максимум. З обідом і перервою на сон, — сміється Ітон, явно задоволений, що йому не доведеться плентатися зі мною.

— Тоді я пішов?

— Іди вже, Остер не любить чекати.

Нагадування про те, що я лечу з батьком, змушує мене трохи нервувати. Так, я начебто вже непогано літаю, але розумію, що до досконалості мені далеко. До того ж ми полетимо вночі… Сьогодні буде мій іспит на право мати ім’я чорного дракона?

Попрощавшись з усіма, виходжу на майданчик для обороту й чекаю Остера. Десь у глибині душі миготить надія, що й Лейра прийде. Хоча, навіщо їй. Ми через два дні побачимося в академії. І будемо зображати незнайомців. Нагадую собі. Про всяк випадок не ставлю блок, сподіваючись, що Лейра хоч щось «скаже» на доріжку. Але в моїй голові панує повна тиша…

— Обертайся! — командує батько і приймає звірячу форму. Який же він гарний! Хотілося б мені колись стати на нього схожим… Батько злітає, я обертаюся і злітаю слідом. Робимо коло над будинком і летимо вперед. Я впевнено махаю крилами, розсікаючи грудьми повітря і насолоджуючись польотом. Я більше не боюся впасти й можу довго летіти, практично не втомлюючись. За цей час Ітон навчив мене усіх премудростей польоту.

Я дуже стараюся, помітивши, що батько уважно спостерігає за мною.

«Розслабся, нам всю ніч летіти. Можеш подрімати поки. Просто тримайся поруч. Втомишся — скажи…»

Дрімати на льоту? Я дивуюся, але через деякий час розмірені помахи крил і тихе муркотіння чорного дракона поруч зі мною вводять мене в стан трансу, схожого на сон. Дивовижне відчуття! Так, напевно, почуваються птахи в перелітних зграях — довірившись тому, хто поруч, просто махаєш крилами, ні про що не думаючи.

Дивно, але мені не знадобився відпочинок! Вранці батько розбудив мене, подавши знак йти на посадку. Ми приземляємося біля придорожньої таверни, обертаємося і заходимо всередину.

Замовляємо сніданок. Я вибираю бараняче рагу, а батько — відбивні. Від гарніру відмовляємося — нам ще кілька годин летіти. Помічаю ще кілька компаній, судячи з усього — вони теж прямують до академії. Молоді люди намагаються виглядати впевненими в собі, а батьки нервують, не приховуючи цього. Зовні це практично ніяк не проявляється. Але я ж ментальний дракон! І багато чому навчився за цей місяць. Мені не обов’язково читати думки, щоб зрозуміти настрій оточення. Тим більше на такій маленькій відстані.

Трохи лякаюся, уявивши собі, як буду із цим справлятися в академії, де навколо величезна й незвична для мене кількість людей. Зі своїми думками, проблемами й перепадами настрою.

«Саме тому ти будеш жити окремо. Це не моя примха й не привілей члена імператорської родини. Це необхідність. Щоб ти міг відпочити, відволіктися і розслабитися наприкінці дня. Ви з Ітоном будете жити в «резиденції Диких». Так її прозвали через те, що там колись жили студенти з Диких Земель. Вона розташована на околиці, у протилежному боці від гуртожитків».

Я уважно «слухаю» батька, запам’ятовуючи все. І раптом відчуваю, що він… переживає! За мене?? Начальник Таємної Канцелярії дозволив своїм почуттям вирватися назовні??

«Я не дозволяв! Просто ти став більш досвідченим, ось і відчув. Гаразд, досить сентиментів. Ходімо. Нам треба всіх цих випередити. Бажано поговорити з Ріком до того, як його виведуть із себе всі ці батьки, які випрошують для своїх дітей кращі умови!»