Розділ 13

Лейра

«Потім про це поговоримо!» — каже, начебто відрізає Остер.

Ох, відчуваю, ця розмова мені не сподобається…

Не треба бути ментальним драконом, щоб зрозуміти — Остер злий. А злий начальник Таємної Канцелярії — це небезпечно. Для всіх. Й особливо для опальної принцеси не дуже дружньої держави, яку постійно в чомусь підозрюють…

У принципі, я можу його зрозуміти. Тільки що через мене ледь не загинули його син і друг.

Можливо, звісно, я трохи перебільшую, називаючи Ітона другом Остера. Я взагалі не впевнена, що член імператорської родини має уявлення про таку річ, як дружба! Але якась прихильність до Ітона в нього точно є.

Зітхаю і, не сперечаючись, повертаюся додому. Зрештою, що Остер може мені зробити? Замкнути в будинку? Та тут і так нікуди ходити…

Швидше б уже вирушити до академії! Хоч якась різноманітність у житті буде… Тут, посеред лісу, із розуму можна зійти від туги! Ось моя дракониця і дуріє. Гострих відчуттів їй захотілося!

Та й від Остера хотілося б триматися якомога далі. Та ще невідомо, чим сьогоднішня пригода для мене закінчиться…

Йду відразу до своєї кімнати та, щоб заспокоїтися, починаю вирішувати тести, виправляючи свої абстрактні відповіді на правильні.

Несподівано до мене заходить Ольбія — дочка Арти й Остера.

Дівчинка деякий час стоїть мовчки, а потім ставить питання, відповіді на яке я не знаю:

— Чому ти раптом стала ненавидіти Каріона? — починає вона без попередження, навіть не привітавшись. — Я «чула» тебе, коли ви розмовляли. Раніше. До його втечі…

— Я… я не ненавиджу його… — трохи затинаючись, відповідаю дитині. — Просто… Багато чого сталося відтоді…

— Ти ображаєшся на нього? Я, коли ображаюся на братів, теж кажу їм усяку гидоту. І вони мені. Але потім ми разом граємо. І миримося. Може, і вам треба пограти й помиритися? Я чула, як твоя дракониця кликала Каріона. Ти хотіла пограти з ним?

— У певному сенсі… — ухильно відповідаю малечі. Зарано їй ще знати про шлюбні заклики драконів.

— То пограйте вже й помиріться! Сваритися погано. Від цього боляче всім… — серйозно повчає мене дитина. — Я можу дати вам свої іграшки!

— Дякую, моя хороша! Але в нас є свої… іграшки…

— Тоді миріться швидше й робіть малюків! — каже дівчинка, усе зіпсувавши. — Тато казав, що у вас усі проблеми через це…

І ця про дітей… Але дитина тільки повторює слова дорослих…

Я й так знаю, що їм усім від мене потрібно… Не дочекаються!

Каріон

Ітону пощастило трохи більше, ніж мені. Він хоч на дерево не насадився дупою! Хоча, падаючи, наставник зламав лапу. Так що ми тепер обидва деякий час не будемо бігати… Не можу сказати, що мені цього бракуватиме!

«Не переймайся, нам є чим зайнятися, не відриваючи черева від землі, — одразу з’являється в голові наставник. — Почнемо з блоків…»

«Прямо зараз?» — обурююся я. Я взагалі-то хворий. А ще хочу їсти…

«У нас є олень, якого я зловив!»

«А хіба ми не віддамо його Арті?» — дивуюся, згадуючи слова наставника.

«Поки ми залишаємося у звірячій іпостасі, нам потрібно багато м’яса. І, до речі, я теж зголоднів! Поїмо, чи що…»

Наставник підштовхує до мене тушку оленя, і я вчіплююся в задню ногу зубами. Ітон тримає за шию, і ми тягнемо її в різні боки. Мій дракон, відчувши, що хтось намагається вирвати з його пащі їжу, починає глухо гарчати. А Ітон, природно, гарчить у відповідь. Який дракон промовчить у такій ситуації! Але тут же з’являється Остер:

«Ще побийтеся мені тут! Дістанете по гребеню обидва! Не можете поділити їжу — віддайте мені…»

Е, ні! Такий варіант розвитку подій не влаштовує ні мене, ні Ітона! Ми відразу перестаємо тягнути тушу на себе і швидко відкушуємо по великому шматку, поки Остер не реалізував свою погрозу. З нього станеться… Проковтуємо, не жуючи. Драконячий шлунок усе перетравить.

«Як легко, виявляється, вас помирити, — сміється Остер, дивлячись на нас. — Так, а тепер до справи. Поки полежте тут, раз уже поїли. А вранці обернетеся і підете додому. І відразу знову регенерувати. До обіду вже все заживе… А я піду поговорю з Лейрою. Це ж її шлюбний поклик тебе з неба звалив, Каріоне?»

«Еге ж… Але Лейра не винна, що я погано літаю!»

«О, захисник прокинувся. А якби ти вбився? Хто був би винен? Лейра ж знає, як ти літаєш. Нехай тримає свою драконицю у вузді! Принаймні, поки ти не стоїш усіма чотирма лапами на землі!»

Остер відлітає в маєток, а я ставлю наставнику питання, яке мене давно цікавить:

«А Остер і справді може побити?»

«Ну не знаю, як його треба вивести із себе… Хоча… За членів сім’ї може й побити… Але тільки чужинця!»

«Ой… Лейра!» Лякаюся за свою дружину й намагаюся стати на лапи, щоби бігти в будинок.

«Не хвилюйся! Лейру Остер прийняв у сім’ю. Для нього вона вже теж член зграї. Та й жінку він ніколи не чіпатиме!»

«Але я злякався за дружину!» — зізнаюся наставнику.

«А я образився…» — коментує батько.