Розділ 11

Каріон

День, можна сказати, загалом видався непоганим.

Я вирішив половину тестів, а після вечері Ітон провів перший урок з особливостей ментального зв’язку. Почали ми, звісно, з блоку.

— Ти майже правильно зловив суть: мозок треба зайняти чимось. Але це має бути не просто нецікаво для твого непроханого «співрозмовника», твої думки мають виключати можливість «перемкнути» тебе на нову тему. Тобто не просто треба розв’язувати завдання, або, як у моєму випадку, перераховувати кістки скелета дракона. Треба робити це повністю занурившись у процес.

— Але який тоді сенс? Я однаково не зможу розмірковувати про своє? Та й цілодобово розв’язувати завдання не хочеться…

— По-перше, за допомогою цієї техніки можна зупинити «розмову», якщо ти не бажаєш її продовжувати або вона почалася без твоєї згоди. По-друге, ти із часом навчишся вести кілька «бесід» одночасно. Або блокувати тільки частину «співрозмовників». Тобі ще багато чого доведеться навчитися, але для початку використовуй цей метод.

— А з Остером це, я так розумію, не спрацює?

— Тільки якщо йому самому набридне тебе «слухати»! Але, на жаль, мушу тебе попередити. Остер багатозадачний і йому нічого не вартує вести кілька «бесід» одночасно. А ще він любить математику…

«І обожнюю вирішувати складні завдання!» — а ось і батько… Я не сумнівався, що він не залишить таку цікаву тему без уваги.

Попрацювавши годину, ми з наставником вирушаємо на пробіжку. Бігаю я не набагато краще, ніж літаю… Практично все життя провівши у звірячій іпостасі, я недостатньо добре володію людським тілом. Можливо, Остер має рацію — бігати мені корисно…

Сонце вже наближається до заходу, і ми з Ітоном не поспішаючи біжимо по потемнілому лісі. У якийсь момент Ітон раптом обертається і через кілька секунд переді мною лежить туша оленя і стоїть задоволений дракон, клацаючи щелепами.

— Ой! — вигукую я, побачивши вперше наставника у звірячій формі.

Дракон Ітона невеликий, з лускою трохи блакитного кольору та яскравим металевим відтінком, від чого здається, що він весь горить вогнем і світиться в променях призахідного сонця.

Наставник обертається, а я так і стою, відкривши рота.

— Підбери щелепу, загубиш! — сміється з мене Ітон. — Ти ніколи Примарних драконів не бачив?

— Я мало чого бачив у своєму житті. В основному дорогу до млина… Ну ще каменоломні в Південному Королівстві, — зітхаю. Й уточнюю чомусь: — Хоча в печері було красиво!

— Негусто. Нічого, в академії дізнаєшся багато цікавого! А тепер давай, показуй свого дракона. Додому полетимо…

— А оленя не будемо їсти? — зітхаю, пускаючи слину.

— Віднесемо Арте. Приготує завтра. На всіх…

Я обертаюся і настає черга наставника захоплено охати.

— Гарний!! Нічого не скажеш! Схожий на Остера після линяння. Розкинь крила.

Виконую розпорядження наставника й бачу, що він незадоволений.

— А із цим ще доведеться працювати та працювати. У тебе не вистачає м’язів. Я зараз відійду вбік і подам команду. Будеш плескати крилами, не злітаючи, десять хвилин. Для початку.

Ітон відходить убік і дістає годинник, засікаючи час.

— Починай!

Я старанно махаю крилами, стоячи на землі, і відчуваю себе трохи ідіотом. Але через три чи чотири хвилини розумію, у чому сенс. Я втомився! Мої м’язи ломить, і я намагаюся зупинитися.

Але не тут-то було…

— Продовжуй! — командує наставник.

«Я втомився і не можу більше!» — ображено відповідаю йому.

— Продовжуй або подвою час.

Він мені когось нагадує… Подумки гарчу я, але не зупиняюся. Мій ентузіазм скотився до нуля, амплітуда розмаху крил і швидкість знизилися.

— Не філонь! — гарчить Ітон, частково обертаючись.

З трудом, але я все ж протримався ці прокляті десять хвилин!

— Молодець! Обертайся.

Приймаю людську форму і відчуваю, що просто не можу поворухнути руками. Як після першого дня в каменоломнях... 

— Пару хвилин перепочинь і полетимо додому. 

— Але я виснажений і не можу підвести рук! Не те що крила розправити...

— Нічого, так і має бути. М’язи самі себе не накачають. Спати будеш у драконячій формі. Регенеруєш і вже завтра відчуєш перший результат!

— Але навколо ліс! Як я буду крізь хащі летіти? — знову намагаюся заперечити.

— Як усі! Не «крізь», а «над»!

Сперечатися безглуздо. Чи то Ітон такий впертий, чи то в Остера набрався. Але через п’ять хвилин я отримую наказ обернутися. Наставник теж приймає драконячу форму, вкотре вражаючи мене своїм забарвленням. Дійсно примарний… Ніби розчиняється в темряві.

«Злітаємо», — командує наставник і різко стартує, миттєво зникаючи з моїх очей, та підтверджуючи, що назву його роду дали не тільки за зовнішній вигляд.

Незграбно злітаю слідом і підіймаюся над рівнем лісу.

Мимоволі дивлюся вниз і лякаюся: якщо я впаду, то насаджуся на ці дерева, як курча на виделку!

«Ти просто махай крилами й не впадеш!» — заспокоює мене наставник, підіймаючись трохи вище й починаючи викручуватися в повітрі. Очманіти!

Я теж колись так зможу?

«Майже все. Деякі речі під силу тільки мені. Але з іншого боку, тобі доступні техніки, які я не можу виконати через малу вагу».

«Які саме?»

«Не поспішай. Усе потроху! До речі, ми вже майже прилетіли, не так усе і складно виявилося. Правда?» — сміється Ітон.