Розділ 5

Каріон

«Ти ж розумієш по годиннику?»

Цим питанням Лейра мене наче холодною водою облила.

Так ось ким вона мене вважає! Дурником, який не знає елементарних речей!

А що я хотів, розповівши їй, що все своє життя провів у звірячій іпостасі, слухняно тягаючи віз із зерном.

Ще й ця моя ідіотська ідея завербуватися на рудники… Зовсім не додає моєму іміджу видимості наявності мізків.

Чи розумію я за годинником? Так, розумію! І не тільки… Завдяки матері я багато чого знаю. А вища математика для мене взагалі не проблема.

І я абсолютно не турбуюся про навчання в академії. Ну, може, зовсім трохи. І то виключно в плані спілкування з викладачами та іншими студентами.

Знань мені вистачить. Їх би тільки трохи систематизувати. Але Остер обіцяв, що до початку занять в академії зі мною будуть займатися викладачі.

Нехай краще Лейра турбується про своє навчання. Не думаю, що принцесу вчили точним наукам! Максимум — етикету та дипломатії.

До речі, цікаво, а на який факультет нас зарахують? Для мене це не принципово. Головне, щоб на різні…

Наступного дня Лейра з Артою вирушають до найближчого міста за покупками, а батько знову викликає мене до свого кабінету.

— Як ваші стосунки з Лейрою? Притираєтеся?

— Лейра ненавидить мене… - відповідаю щиро. Бо нема сенсу намагатися щось приховати від Остера.

— Це нормально. Усі вони так реагують. Істинність спочатку всіх лякає…

Остер наливає собі трохи міцного напою та замислюється.

— А коли стане легше? — цікавлюся я, спостерігаючи, як він із задоволенням робить кілька ковтків бурштинової рідини.

— Коли стане легше? — перепитує батько. — Та ніколи! Жінки дивні створіння. Спочатку ти не розумієш ні слова з того, що вони говорять, особливо коли спілкуються між собою. Потім ніби й слова вже знайомі, але сенсу все ще немає. Знаєш, простіше погоджуватися з усім, що вони говорять. Не замислюючись. І не сперечатися. Бажано ніколи. Ну ось нібито основи сімейного життя я тобі озвучив. Але з власного досвіду знаю — не допоможе. Поки особисто по всіх граблях не пройдеш — легше не стане. Та й потім теж… Вони постійно придумують нові правила, порядки та вимоги.

— Звучить якось невесело… — зітхаю я. — Тобто в сімейному житті немає ніяких плюсів?

— Я цього не говорив! І не смій у разі чого на мене посилатися! Буду заперечувати все до останнього подиху! До того ж в сімейному житті є безліч плюсів. Особливо… е-е-е… тобі ще рано це знати…

— Я вже повнолітній!

— Ти ще дитинча! Дурне та безглузде.

— Але…

— І твоя втеча, і вербування на каменоломні тому підтвердження! Тож про принади сімейного життя я тобі розповім, коли подорослішаєш. Якщо інстинкти раніше не спрацюють… А тепер до справи. Сьогодні після обіду прибудуть ваші вчителі. Займатися з Лейрою будете окремо. А поки йди потренуйся писати. Бачив я твою записку. Ганьба! Пишеш як дракон лапою… Але хоч без помилок.

Лейра

Похід з Артою по магазинах виявився пізнавальним. Досі весь одяг мені шили на замовлення, і вибір готових суконь виявився дуже захопливим процесом. Ми набрали мені всілякого одягу, в основному для навчання в академії. А потім пішли по магазинах за всілякими корисними, як сказала Арта, дрібницями, Сумочки, стрічки, канцтовари та… магазин спідньої білизни.

Я завжди носила те, що мені давали. І це були звичайні панталони з м’якої тканини з невеликими мереживними оборками. Але те, що я побачила тут… деякі предмети одягу взагалі не можна такими назвати!

Невеликий трикутник мереживної тканини та кілька мотузочок! Що це і для якої частини тіла воно призначене?

Останнє питання я мимоволі задала вголос.

— Для тієї самої, що й панталони, — усміхаючись відповідає Арта.

— Але… Це виглядає незручно і як мінімум не практично!

— Повір мені. Дуже навіть практично! І твій чоловік оцінить.

Арта, прикинувши мій розмір, набирає кілька десятків подібних дрібничок усіх можливих кольорів. Я ж набираю звичних мені панталончиків. Під той одяг, що ми вже закупили.

У магазині інших жіночих дрібничок у нас розбіжностей не виникає: гребінці, стрічки, гумки для волосся… Усе знайоме й не бентежить мене більше.

Слуги пакують наші покупки та відносять до карети, а ми з Артою заходимо в кондитерську, і я бачу тістечко, точнісінько таке, як описував Каріон, перед вербуванням на рудники.

Щось боляче кольнуло в груди і я, піддавшись незрозумілому пориву, прошу купити тістечок для дітей. І для дорослих…

— Чудова ідея! Чоловіки такі ласуни, — сміється жінка, роблячи замовлення.

З почуттям виконаного обов’язку повертаємося в маєток, і я в передчутті буквально пускаю слину.

— Можна я обернуся і політаю? — питаю в Арти.

— Немає проблем! Тільки не відлітай далеко, Остер мені голову відірве!

— Чоловік вас карає? — зойкаю я.

— Що? — дивується Арта. — Ні, звісно! Швидше я його!

Арта сміється, подаючи сигнал кучеру зупинити карету. Я виходжу й обертаюся, викликаючи захоплені вигуки охоронців. Злітаю і не поспішаючи намотую кола, супроводжуючи екіпаж.

Мені є про що подумати… Ці… предмети спідньої білизни, що купила для мене Арта… Мені не терпиться вже їх одягти. Ось тільки я соромлюся, як тільки уявляю, що Каріон може побачити мене в цьому. 

Тому я і попросилася політати,

Щоб Арта не побачила, як я червонію.