Не правильна дружба

Моє дитинство було наповнене мріями, які здавалися реальними та досяжними. Кожен день я малювала у своїй уяві картини майбутнього: як допомагатиму людям, як зміню світ на краще. Тоді ще здавалося, що всі дороги відкриті, що світ — це велике полотно, на якому я зможу малювати свою долю.

Мої дні минали між нотами скрипки та флейти, рухами танцю і глибокими думками. Психологія стала моєю пристрастю. Я вивчала книги, спостерігала за людьми, намагалася зрозуміти, чому вони роблять це, і як можна змінити їхні вчинки без примусу, а через розуміння.

Однак, коли я втратила близького друга, моє життя змінилося назавжди. Ця втрата принесла глибокий біль і сум, які важко було подолати. Психологи радять дозволити собі горювати, виражати свої почуття та шукати підтримки у близьких людей. Це допомагає поступово відновити емоційне та психологічне благополуччя після втрати. 

З часом я зрозуміла, що, незважаючи на біль, потрібно продовжувати жити далі. Я вирішила присвятити себе допомозі іншим, використовуючи свій досвід та знання в психології. Це стало моїм шляхом до зцілення та новим сенсом життя. 

Це лише початок історії, а далі буде про двигатися сама історія. 

І якби я знала, у що це все переросте, можливо, я б не наважилася йти далі… Але тепер зупинитися було неможливо.

Далі буде🖤

Мій ранок почався, як зазвичай: я прокинулася, вмилася, поснідала й вирушила до школи. По дорозі зустріла свого друга, і ми пішли разом. Уроки минули швидко, а на перерві ми з подругами обговорювали, що вдягнемо на вечірку, заплановану на суботу.

Повернувшись додому після школи, я одразу почала перебирати свій гардероб у пошуках ідеального вбрання для вечірки. Проте нічого підходящого знайти не вдалося, тож я вирішила вийти на прогулянку, щоб провітрити голову. По дорозі я знову зустріла свого друга Давида. Він щойно купив морозиво й запропонував пригостити мене. Ми трохи поговорили, і раптом він запитав, чи погоджуся я бути його партнеркою на повільному танці. Моє серце забилося швидше, і я з радістю погодилася. Проводжаючи мене додому, він розповідав про свої плани на вечірку. А на прощання я несподівано для себе поцілувала його в щічку і поспішила до будинку, щоб приховати своє збентеження.

Увійшовши до кімнати, я одразу поділилася всім із мамою. Вона посміхнулася й сказала, що ми з Давидом будемо чудовою парою. Потім я зателефонувала своїй найкращій подрузі, і її реакція мене розвеселила: вона заявила, що в суботу я маю виглядати бездоганно, адже це мій зірковий момент.

Того вечора я довго не могла заснути. Уявляючи наш перший повільний танець із Давидом, я відчувала, як моє серце наповнюється радістю та передчуттям.

Розділ 1. Заблукавши серед природи

Вівторок був вихідний, тому я вирішила піти прогулятися лісом, подихати свіжим повітрям, я стежила за пташиними співами та шумом вітру, який тихо грав у вершинах дерев. Чим глибше я ішла в ліс, тим більше, відчувалося спокій і мирного сполучення з природою. Милуючись природою, я не помітила, як зайшла дуже далеко і заблудилася. 

Я почала кричати, бігати і шукати вихід, але з кожним разом поверталась на те саме місце. Я сіла під дерево, щоб відпочити на пару хвилин, як почула не далеко від себе, як хтось за шарудів листям, я спочатку подумала, що це може бути хижа тварина, але все ж, я пішла на шум і побачила людину в чорному. 

– Подумала: напевно шукає гриби, так як зараз був сезон, тому вирішила попросити допомоги, коли я закричала. 

У відповідь була суцільна тиша. 

– Але коли він встав і повернувся.

То ліс стояв нерухомий, наче втримував подих разом зі мною. 

Обличчя, сховане під маскою, ледь вирізнялося у напівтемряві, але очі я побачила відразу. Гострі, холодні, сповнені болю й ненависті, вони ніби вривалися в мене, наче у беззахисну здобич. Цей погляд був спрямований точно й без жодного вагання — як у мисливця, який давно вибрав свою ціль.

Він зробив крок уперед, і ніж у його руці блиснув тьмяним відблиском місяця. Ліс довкола здався ще темнішим, а повітря — густішим. Я відчувала, як серце забилось десь у горлі, а тіло наче приросло до землі.

– І я різко розвернулася й кинулась тікати. Крик вирвався сам, але здавалося, що ліс ковтає його, не віддаючи назад ані звуку. Я не розуміла, куди бігти — просто неслась вперед, спотикаючись об коріння, ковзаючи по вогкій землі.

Озирнувшись, я побачила, як він мчить за мною. Його рухи були надто швидкі, надто точні. Страх рвав грудну клітку, а адреналін вистрілював у кожен м’яз, змушуючи ноги працювати швидше, ніж вони взагалі могли.

Я ховалася за деревами, затамовуючи подих, сподіваючись, що темрява сховає мене. Але щоразу, коли я думала, що відірвалась, він з’являвся знову — тихо, немов тінь, яка знає ліс краще за мене. Сили танули, ноги тремтіли, світ хитався перед очима.

Озирнувшись востаннє, я не помітила товсту суху гілку, що лежала прямо на моєму шляху. Нога зачепилася, і я полетіла вперед, не встигнувши підставити руки. Удар головою об камінь пройняв мене гострим болем, і світ відразу поплив, розмазався в сірий туман.

Звуки лісу стали далекими, розмитими. Я ще відчувала холод землі під щокою, але тіло вже не слухалось.

І останнє, що я побачила крізь повільно падаючу темряву — це його силует, що наближався до мене.

Після того я вже нічого не пам’ятала — ні свого падіння, ні того, що сталося далі. Свідомість обірвалась різко, мов хтось погасив світло.

Коли ж я нарешті прийшла до тями, усе навколо виглядало розмитим і чужим. Світ ніби хитався перед очима, мов туманні плями, що повільно рухаються одна в одну. Я намагалася зосередити погляд, але різкий, пульсуючий біль у голові не дозволяв цього зробити.