Глава 12. Помутніння розуму

Глава 12. Помутніння розуму

Катя

Це був не поцілунок. Це була дика пристрасть, всепоглинаюче бажання і сильний голод. Наші язики стикалися один об одного, змагаючись за першість. Я вхопилася руками за шию Кирила, а він в своє чергу стискав мої стегна. Не зрозуміла навіть, коли я опинилася на ньому, охоплюючи чоловічі стегна, а Кирило вже притискав мене до холодного металу машини. Все відбулося за лічені секунди. Я плавилася під його дотиками й не могла себе змусити зупинитися. Я не хотіла зупинятися й цього теж не хотів сам Кирило. Ми літали в своєму світі, де немає жодної душі, лише ми вдвох. Однак мить марення довелося зруйнувати, а очі відкрити.

– Катюш, я дуже тебе хочу, але не тут. Поїхали до тебе, – притиснувся чолом до мого й ніжно поцілував у щічку.

– Так, звісно, ти маєш рацію. Щось ми захопилися, – почала злізати з його рук, відчуваючи себе справжньою повією.

Я вночі посеред вулиці сиджу на руках в чоловіка й охоплюю його стегна. Байдуже, що я кохаю цього чоловіка всім серцем. Що я собі дозволяю? Чому моя голова мутніє поруч з ним, а свідомий розум десь дівається? Так не повинно бути.

– Ні-ні, мила, не соромся, – зрозумів мою поведінку й охопив руками моє обличчя. – Це ж я. Кирило. Я – той, хто кохає тебе і завжди кохав. Я знаю, про що ти зараз думаєш, але не потрібно зараз ламати свій розум. Ти віддалася миті бажання? Я теж. І я хочу продовження. І знаю, що ти теж цього хочеш. Дивись, невже це не доля, що ми знову разом?

– Кириле…

– Нічого не кажи. Просто дай відповідь: ти кохаєш мене?

Я дивлюсь на чоловіка, в якого навіть у темряві ночі світяться очі і відбивають блиск моїх очей. Я шалено його кохаю. Але…

– Ні.

Кирило розсміявся, чим розсмішив і мене. Схоже, алкоголь ще не вивітрився з моєї крові.

– Ти ж себе обманюєш в першу чергу. Ой, Катю, Катю… Не вмієш ти брехати.

Знає мене, як облуплену. Ніби наскрізь бачить. Як так можна? Коли я дала слабину й він побачив мою поранену душу?

– Якщо знаєш точну відповідь, навіщо питаєш?

Кирило всміхнувся і я відчула його посмішку на своїх вустах. Це так інтимно. Це так збуджуюче й запаморочливо. І справді: я ж його обманюю.

– Відвези мене додому, – кажу й сідаю в машину.

Чоловік обходить автівку й сідає за кермо. Нічого не кажучи, він завів двигун і від’їхав з паркувального майданчику.

Кирило мовчав довгий час, а мене все не покидали думки про відкриті питання, на які я не знаю відповідей.

– То ти приставив людину, щоб стежила за мною?

– Ні, Катюш, не зовсім так, – почав він, але зупинився.

Мені стало ще цікавіше, що ж Кирило відповість. Чи дійсно Євген стежить за мною? І як саме він сьогодні опинився в потрібному місці і потрібний час? Я не вірю в подібні збіги обставин. Мене не обманеш.

– Насправді, я просив Євгена, щоб він зібрав на тебе досьє.

– Ти збирав на мене досьє? – здивувалася, хоча це було очевидним.

Якби в іншому випадку Кирило мав би мій номер телефону, адрес проживання та інші дрібниці, не маючи досьє?

– Але це було ще з першого дня, коли ми з тобою зустрілися біля кав’ярні. Потім досьє було готове й більше жодних вказівок стосовно тебе я Євгену не давав. Отже, сьогоднішній день – лише збіг обставин.

– Я не вірю.

– Я тебе не обманюю. Кать, навіщо це мені? Я ж не маніяк якийсь. Мій помічник теж вирішив відпочити в нічному клубі і за збігом обставин виявився там, де й ти. Невже ти гадаєш, що це неможливо?

–  Не думаю.

– Ну, що ж, переконувати тебе я не буду. Я не відчуваю своєї провини за те, що я тебе сьогодні врятував від двох покидьків.

– Ти взагалі ніколи не відчуваєш своєї провини, – відвернулася до вікна.

– Катю, стосовно цього я хотів би тобі дещо розповісти, – вільною рукою стиснув мою долоню. – Звичайно, вірити мені чи ні – це твоя власна справа, але я хочу сказати, що нам з тобою потрібно було розлучитися. Так, всьому виною є бізнес батька, який я за п’ять років уже підняв та навіть створив свої власні філії. Але якби я не одружився тоді на Ельвірі, я б втратив усе: і бізнес, і батьків, і тебе в тому числі.

– До чого тут я?

– До того, що рано чи пізно я почав би тебе звинувачувати в тому, що від мене відвернулися батьки. Ти почала б мене звинувачувати за те, що я не можу дати тобі життя, про яке ти мріяла.

– ЩО? Невже ти гадаєш, що я була за тобою заради бізнесу? Заради тих клятих грошей? Ти тоді ще навчався, Кириле! Але я була з тобою. Згадай, ми хоч і жили в тій квартирі, яку купили тобі батьки, але деякий час у нас не було коштів навіть на хліб. На вечерю в нас були макарони кожного дня. Але хіба я тебе покинула через це?

– Кать, давай не будемо про минуле. Знаєш, ким я тоді себе відчував, коли батько припинив давати мені гроші через те, що дізнався, що я з тобою живу? Мені теж не легко було. Я хотів і прагнув до того, щоб дати тобі омріяне майбутнє і хороше життя.