Глава 11. Винна

Глава 11. Винна

Катя

– А тепер розкажи мені все по порядку, що сталося, – наказує Кирило і мій ясний розум потроху починає до мене повертатися.

Я пила лише коктейлі й замовляла без алкоголю, але щось пішло не так і я сп’яніла. Очевидно, що бармен щось переплутав з напоями і замість свого коктейлю я отримала коктейль Кості. Хоча, дивлячись на стан самого хлопця, не скажеш, що він пив лише безалкогольні напої.

– Катю! – наголошує Кирило. – Розповідай, що сталося.

– Я… хотіла відпочити, – відповідаю, розуміючи, в яку халепу влипла.

– Відпочила? – єхидно запитує.

– Відпочила, – з подібною ж претензією і відповідаю.

– І до чого це призвело? Подивись, – гарчить на мене чоловік, показуючи руками в сторони.

Я роздивляюся навколо. Костя ще досі розмовляє з охоронцем та адміністратором нічного клубу і ніяк не може домовитися стосовно штрафу. До речі, за зіпсоване майно клубу нам впаяли гарненький штраф. Але те, що зіпсували його не ми, а он ті два бовдури, що стоять неподалік і кидають на мене злі погляди, господарів клубу не обходить. Два п’яних покидьки чіплялися до мене, ледь не зґвалтували, але винуватицею чомусь вийшла я. В іншій стороні, куди повертаю свій погляд, стоять поліціанти й розмовляють із помічником Кирила. Євген намагається владнати те, що фактично натворила я. Дійсно, стільки проблем виникло в один вечір через бажання забути про поцілунок Кирила.

– Це ти… Ти винен! – рвучко розвертаюсь і тікаю.

– ЩО!? Я!? Катю, ти куди? – біжить за мною.

Я хочу спіймати таксі й поїхати від нього світ за очі. Забути про ту хвилинну слабкість, коли зраділа його появі та обійняла. Забути взагалі про нього, ніби він і не з’являвся. Забути про поцілунок і більше не дозволяти собі так розслаблятися перед ним. Але куди їхати? Він знайде мене скрізь, де б я не була.

– Катю! – наздоганяє мене і розвертає до себе.

Але я вже встигла зупинити таксі й машина пригальмувала біля нас. Водій відкрив пасажирське вікно і запитав:

– Сідаєте?

– Ні, – відповідає за мене чоловік, тримаючи в обіймах мою талію. – Ми з моєю дівчиною трохи розійшлися в поглядах, але вже все добре. Їдьте.

«Моя дівчина…» Він при своєму розумі!? Яке він має право так мене називати, маючи законну дружину?

– Точно все гаразд? Дівчино? – перепитує мене таксист.

– Який же недовірливий, – бурчить під ніс Кирило. – Так-так, все добре. Ми вже помирилися. Вибачте за хибний виклик.

– Дівчино, може, вам чимось допомогти?

– Катю, скажи щось, – нетерпляче наполягає Кирило.

– Так-так, вже все гаразд, – промовляю ледве чутно, розуміючи, що іншого вибору в мене немає.

Таксист поїхав у той час, коли я зрозуміла, що мене ніщо і ніхто не врятує від Кирила. Або я буду сильнішою, спробую з ним поговорити та розставити всі крапки над «і», або я буде слабкою і надалі так все й буде продовжуватися.

– Кириле…

– Я слухаю, Катю. Чому, скажи, будь ласка, о другій ночі я не повинен спати в ліжку, а рятувати тебе від негідників?

– Я тебе не просила приїжджати! – його тон збудив у мені купу негативних емоцій.

Таке враження, ніби я винна, що мене хотіли зґвалтувати. А ще розуміння тієї ситуації, що він був у цей час біля дружини, руйнує мій ясний розум.

– Катю, я не про це... – притискає мене до своїх грудей. – Вибач… Я не повинен був так з тобою говорити.

– Не повинен... – повторюю ледь чутно й втикаюся носом в оголену шкіру Кирила.

Я відчуваю його запаморочливий запах і мені дах рве. Так хочу його… Я не відчуваю землі під ногами, я ніби літаю. Кирило поруч і я літаю… Що зі мною? Поруч з Костею такого відчуття немає. Нехай хлопець і проявляє до мене всі можливі знаки уваги, але я нічого не відчуваю поряд з ним. Жодної емоції не виникає. Костя для мене друг і не більше. А Кирило… Поруч з ним все інакше. Я ніби пробуджуюсь після довгого й важкого сну. Я оживаю, бо хочу жити.

– Катю, ти розповіси мені, що трапилося? І чому ти встряла в халепу?

– Я ж уже сказала, що хотіла відпочити… – відповідаю, не чуючи сама свого голосу.

– Ти тут з хлопцем, так? – з явними ревнощами звучить його питання.

– Так. Костя зателефонував ввечері й запропонував відпочити в клубі. Я не бажала сидіти вдома й проводити вечір п’ятниці в гордій самотності.

– А де Таміла?

– Вона поїхала до Романа. В неї почався роман з Романом, – розсміялася зі сказаних слів.

– Чому ти смієшся? Ти не рада за подругу?

– Ні-ні, я радію за неї. Таміла змогла почати все спочатку. Змогла жити навіть після зради й розлучення з чоловіком. Роман їй у цьому допоміг.

– Ти шкодуєш, що в тебе такого Романа немає? – гладить мене кінчиками пальців по щоці, а я відчуваю неймовірний приплив енергії від його дотиків. Що це? Невже мої почуття повертаються?