Глава 9. Відчути страх

Глава 9. Відчути страх

Катя

– Це вам, – говорить мені кур’єр і передає величезний букет троянд.

– Дякую. Але я не замовляла, – віддаю назад квіти, але хлопець відмовляється їх приймати.

– Ні-ні. Повернення неможливе. Замовлення оплачене, ви лише розпишіться, – дає мені ручку й теку з документом і показує, де поставити підпис.

– Але я здогадуюсь, від кого замовлення, а тому брати квіти не хочу.

– Ви що? Це ж лише квіти. Подивіться, як гарні, свіжі. Гріх їх буде викинути.

Дивлюсь на червоні троянди і згадую, як часто Кирило дарував мені троянди в юності, коли ми тільки починали зустрічатися. Він був шаленим романтиком. Кожного дня приходив з квіткою. Дарував мені їх навіть тоді, коли ми вже жили разом. Тоді ми частенько виходили на прогулянки й закоханий хлопець зривав троянди просто в парку й дарував мені. Кожного разу він колов палець, але не звертав на подібні дрібниці уваги. Важливим було лиш те, щоб я лишалася задоволеною. Тоді це було смішно, приємно й до біса романтично. Зараз згадуючи подібне з нашого минулого, неприємно коле в серці. Навіщо він це зробив? Навіщо ятрить мої рани?

– Ваша правда. Квіти тут ні до чого, – ставлю підпис на папері й кур’єр, прощаючись, іде.

Зачиняю двері й кілька хвилин стою в коридорі, роздивляючись троянди. Ну, й навіщо він їх мені подарував? Чому повернувся в моє життя, зруйнувавши спокій?

Телефон сповіщає про нове повідомлення і я йду на кухню. Знаю, хто це мені написав, але все одно беру й читаю.

Невідомий: Сподобались квіти?

Дивлюсь на квіти, які тільки-но поставила в вазу, й задумуюсь на хвилину. Негайно друкую відповідь, відчуваючи як гнів всередині мене добирається до вищої точки.

Я: Ні!

Невідомий: Пам’ятаєш, як я часто дарував тобі саме червоні троянди?

Я: Ні!

Невідомий: Все ти пам’ятаєш. Кать, я хочу з тобою поговорити.

Я: А я не хочу.

Невідомий: Пізно. Ти взяла квіти, а отже погодилася поговорити.

Я: Що? Звідки така впевненість? Квіти тут ні до чого.

Невідомий: Я за дверима. Відчиниш?

Я: НІ!

Миттю підійшла до дверей подивитися, чи зачинила їх на замок, коли саме роздався дверний дзвінок. Я перелякалася до смерті, але швидко підійшла й зачинилася ще на один замок. Дзвінок знову пролунав. Я знала, що за дверима Кирило, але відкривати йому й бачити чоловіка не хотіла. Точніше, цього не хотіло моє поранене серце.

– Катю, відчини. Я знаю, що ти стоїш за дверима, – чую приглушений голос Кирила.

Кілька хвилин я ще вагаюсь. Потім повільно відчиняю один замок, а за ним і другий. Серце калатає так, ніби зараз вистрибне з грудей. Я навіть подумати не могла, що перед зустріччю з ним буду нервувати аж настільки. Дивлюсь на свої руки, а вони тремтять від нервів. Та все ж повільно натискаю на ручку й відчиняю двері. Бачу серйозного Кирила й серце проситься в його руки. Ну що з ним не так? Я ж була впевнена, що вже не кохаю. Я заріклася більше не кохати й нікого не впускати в своє серце. Невже я й досі так само сильно кохаю його?

– Привіт, – вітається й ледь усміхається, дивлячись прямо в очі.

– Бачились, – бурчу під ніс.

– То було вдень, а зараз вже вечір.

– Різниці не бачу.

– Кать, щоб ти зараз перед носом не зачинила двері… – ставить ногу між дверима, – … одразу скажу, що маю термінову справу.

– Не хочу навіть слухати, – намагаюсь зачинити двері, проте чоловік поставив повністю ногу й не дозволяє мені зробити задумане.

– Ти повинна, – наполягає. – Це стосується нашого минулого.

– Тим паче не хочу нічого чути! – кажу вже голосніше.

– Кать, я… – нахабно штовхає двері й проходить у квартиру.

– Я не сама! – намагаюся захиститися.

– Я знаю, що ти живеш з подругою.

– Це не подруга. Це чоловік.

Треба тільки бачити вираз обличчя Кирила й широкі очі ,коли я сказала за чоловіка. Він не сподівався від мене такого почути? Ще б пак! Та я й сама не сподівалася, але слова вже вилетіли з мого рота. Проте розуміння того, що натворила, приходить пізніше. А якщо він зараз надумає перевіряти кожну кімнату й виявить, що я збрехала?

– Катюш, – всміхається, – ти ж хороша дівчинка… Навіщо ти мене обманюєш?

– Я не обманюю. Сергію! – кличу уявного чоловіка, але… трясця! А якщо зараз Таміла вийде з кімнати? – Йди геть! Я тебе не чекала й в гості не запрошувала, – штовхаю Кирила до дверей, але він не піддається. Натомість він підходить ближче. Стає впритул так, що нависає наді мною грозовою хмарою, а я відчуваю себе маленьким кошеням, яке всього боїться й намагається захиститися різними способами.

– Катюш… Ти ж мене не проведеш, – всміхається своєю широкою посмішкою. – Ти ж досі млієш від мене. Твоє тіло тебе видає, – він проводить пальцем вверх по передпліччю, розганяючи мурах на тому місці, де торкався. – Який чоловік? Який Сергій? Ти просто боїшся мене. Боїшся, бо хочеш мене… – шепоче на вухо, а я відчуваю пожежу внизу живота. Згадую наші палкі ночі й мені стає душно. Я задихаюсь. Немає повітря. Куди воно поділося? Чому залишився лиш один запах Кирила?