Глава 6. Невимовлені слова

Глава 6. Невимовлені слова

Кирило

Ще ніхто мене так не динамив… Сиджу, як лох, в шикарному ресторані за столиком із білою шовковою скатертиною, але без супутниці вечора. Отакої!

– Навіщо ти подзвонив? – грубить у трубку моя запальна колишня.

– Катюш, я скучив. Давай поговоримо.

– Нам немає про що говорити! Хіба тобі твоя нова зачіска не дала це чітко зрозуміти?

– Я, до речі, саме з цієї причини два тижні тебе  й не чіпав.

– Ого! То тобі можна подякувати за це? – єхидність у голосі – вищий клас.

– Ні. Я злився на тебе, як собака. Через зіпсовану зачіску. Мені тепер знову доведеться відрощувати волосся. Але не будемо про це. Я можу розраховувати на зустріч з тобою?

– НІ! НІ! І ще раз «НІ»! – гарчить своїм ніжним голосочком, як розгнівана пантера.

– Ох, люблю твій запальний характер. Ти ж знаєш…

– Нічого я не знаю. І нічого не пам’ятаю. Я все забула ще з того моменту, як ти мені зрадив.

– Катюш, тут поправочка. Не я тобі зрадив, а ти втекла від мене.

– А ти такий бідолашний, що через це одружився з іншою? Ти мені зрадив, Кириле! Ти зрадив наше кохання! А я такого не пробачаю.

– Кать, давай зустрінемось і поговоримо про все. Бачу, що тобі є що сказати.

– Ні. Немає. Я все сказала, – стоїть на своєму.

– Кать, сьогодні наша зустріч у ресторані о дев’ятнадцятій годині. Хочеш ти того чи ні, але вона відбудеться.

– Ооо, серйозно? Це ти так вирішив?

– Кать, я приїду за тобою о дев’ятнадцятій годині. Ти ж уже закінчуєш роботу в салоні в такий час?

– Ні, – їй довелося подумати перш, ніж відповісти. – Не треба заїжджати. Не хочу, щоб тут тебе хтось бачив. І без того вже маю купу недоречних запитань.

– Яких запитань?

– Я сама приїду до ресторану. Дай адресу.

– Сама?

– Так.

І тут варто мені було б відчути підступ, але я його не відчув.

– Гаразд. Вулиця Варшавська 178. Ти приїдеш на таксі?

– Так.

– Гаразд. Чекатиму на тебе о дев’ятнадцятій годині.

– Чекай, – спокійно мовила, хоч і знаю, що вона зла.

– Катюш, нам серйозно є про що поговорити. Я хочу тобі дещо розповісти. Те, що приховав ще тоді… п’ять років тому. Сподіваюсь на твоє розуміння.

– Сказала ж, що приїду, – в голосі вже чується невдоволення.

– Чекатиму. До зустрічі.

Відхилив виклик і всміхнувся сам до себе. Опівдні я гадав, що побачу її сьогодні. З одного боку, й не хочу їй набридати, а з іншого – шалено хочеться побачити. Але я все ж навіть не сподівався, що Катя мене продинамить ще й так мітко. Я закінчив роботу якнайскоріше й одразу приїхав до ресторану. Але що ж сталося? Вона не приїхала. Я чекав, але її не було. Ні через годину. Ні через дві. До мене кілька разів підходив офіціант, а я йому все відмовляв у замовленні, кажучи, що зараз прийде моя супутниця й ми разом замовимо вечерю. Але не тут то було! Втомившись чекати Катю, я замовив собі стейк і віскі й повечеряв наодинці, як це завжди буває. Хотілося б, звісно, за вечерею провести час із Катею, але такого щастя вона мені, на жаль, не подарувала. А я насправді хотів їй розповісти те, через шо мусив розірвати з нею стосунки. І нехай би вона мене не зрозуміла, зате знала б, що я і досі її кохаю…

Приїхав додому й одразу пішов до ванної. Відчував себе таким гівнюком, ніби це я не прийшов на побачення, а не мене покинула дівчина, пообіцявши перед тим, що прийде. Що сказати, я не вмію спілкуватися з людьми, які кривлять душею. Довіряю людям і в цьому моя проблема. Бізнес вимагає чітких відповідей і рішень, а не порожніх слів, або ж брехні. Я навчився керувати бізнесом, при цьому ні разу нікого не обманувши. Обман – це взагалі не про мене. Я – чесна й порядна людина. Але якщо замислитися… Як я повівся в минулому з Катею? Я не сказав їй усю правду, а вона не стала й того слухати. Просто втекла. І зараз тікає. Чому обманула мене й не прийшла на побачення? Ні, не для того, щоб познущатися наді мною. А для того, щоб врятувати своє серце. Вона боїться… я впевнений, що вона боїться мене знову бачити.

– Кірюш, ти ще довго? – до ванної стукає Ельвіра.

– Ні. Вже виходжу, – вимикаю воду й ступаю мокрою ногою на килим.

Витираю вологе тіло рушником й одягаю теплий халат. Говорити з дружиною немає ніякого бажання. Але щось же їй потрібно… Мабуть, як завжди, гроші на картку. І куди вона стільки витрачає?

– Привіт, – бачу її посмішку, коли відчиняю двері ванної. – Ти голодний?

І з чого б то вона така сьогодні добра? То не дочекаєшся вечері від неї, а зараз сама питає. Точно щось потрібно від мене.

– Привіт, – стримано відповідаю. – Ні, – прямую в спальню.

– Любий, а де ти так довго був? – обертаюсь на вході й дивлюсь з-за плеча на дружину.

З нею все добре?