Глава 5. Невідомий

Глава 5. Невідомий

Катя

Прокинулася від дзвінка мого телефону. Такого нав’язливого й бридкого дзвінка у вихідний недільній ранок. Не розплющуючи очей, намагалась вимкнути будильник, проте смартфон знову розривався. Не розуміючи, чи ставила звечора будильник і чи потрібно мені кудись вставати, розплющила одне око. В кімнаті мало світла. Я завжди зашторюю вікна, оскільки не люблю спати, коли на моє обличчя падають сонячні промені й проганяють мій сон. Але зараз навіть світло від екрану смартфона б’є в око, через що я прижмурююсь.

– Що за чортівня? – дивуюсь невідомому номеру, який мені телефонує з самого ранку.

Не відповідаю. Просто вимикаю всі звуки й сплю далі. Маю право виспатися у свій єдиний вихідний день чи ні? Два дні тому до мене приїхала моя шкільна подруга з України, тож вчора ми трішки святкували нашу зустріч і таки перебрали з алкоголем. Я хоч і не п’ю постійно, та вчора дійсно було забагато. Сьогодні хочеться виспатися досхочу. Ще кілька годинок, а потім вставати, бо маємо з подругою прогулянку по місту.

Коли встаю з ліжка майже опівдні, забуваю про вранішній випадок. Йду на кухню готувати собі ранкову каву з молоком. Не забувши, що Макс також дуже полюбляє молоко, наливаю йому в миску.

– Мій хороший, іди їсти. Кс-кс-кс, – кличу Макса й одразу на мій поклик біжить кінь по квартирі. Ні, я не помилилася, я маю не домашнього кота, а справжнього коня, який ганяє по помешканню, гупаючи своїми лапками так, ніби справді бігає лошатко. – Моє золотко, йди смакуй.

– Мау, – озивається мій улюбленець й приймається пити молоко.

Таміла постійно говорить, що я люблю кота більше, ніж когось іншого. Мабуть, це справді так. Адже ще п’ять років тому я до безтями кохала Кирила, а після того, як він мені зрадив, мусила віддати всю свою душу й серце Максу. Тепер тільки кіт – єдиний із протилежної статі, кому я довіряю, кого люблю, й у кому впевнена, що він не зрадить і не піде до іншої одружуватися, якщо клявся в коханні мені.

Погладила по чорній оксамитовій спинці котика й він озвався до мене мурчанням. Обожнюю, коли він не відривається від їжі, але й реагує на мої дотики приємним муркотінням.

Коли прокинулася Таміла, вона теж була, м’яко кажучи, не в гуморі після вчорашнього. Подруга не хотіла нікуди йти, скаржачись на головний біль. Та я дала їй пігулку аспірину й ми все-таки пішли гуляти парком та по визначним куточкам міста.

Наситившись позитивними емоціями та наробивши купу різноманітних селфі щасливих подруг, ми повернулися додому. За цілий день я навіть забула про телефон і виклик від невідомого номера, що будив мене вранці. А зараз, взявши телефон до рук, помітила той номер і два пропущені дзвінки. Виявляється, він мені вдруге дзвонив і після обіду, але ми тоді гуляли в парку, було шумно, тому я не почула виклику. Я здогадуюсь, хто дзвонив, але передзвонювати не буду. Не хочу. В сповіщеннях бачу непрочитане повідомлення від Кості. От кому-кому, а хорошому другу точно треба відповісти.

Хлопець розповідав про свої робочі будні та каверзні ситуації, що трапляються в кав’ярні. Я сміялась досхочу, що аж живіт і щелепа боліли від сміху. З Костею приємно спілкуватися. Він мені як брат, якого в мене ніколи не було й не буде. Мої батьки загинули рано. Історія банальна й проста до неможливості. Вони поїхали до супермаркету за продуктами на вечерю, але не повернулися. Потрапили в автокатастрофу. Про ту аварію, в якій вантажівка наїхала на легковий автомобіль, говорили, мабуть, цілий тиждень і всі, кому не лінь. Навіть в новинах показували, як усе сталося в подробицях. Я тоді була дитиною, мало що розуміла. Я просто наївно чекала, поки батьки повернуться з магазину. І навіть тоді, коли приїхала тітка і забрала мене до себе, я все ще чекала своїх батьків. Плакала, але чекала. Минув тиждень, а я чекала. Місяць, а я чекала. Тітка Лариса говорила, що батьки більше не повернуться, що вони вже давно на небі, та я не вірила їй. Йшов час. В тітки з’явилося троє своїх дітей, але вона виховувала ще й мене. Я була старшою з усіх і, можливо, найнеулюбленішою. Я просто була їм нерідною. Я мала бути вдячною тітці за все, що вонв для мене зробила, що не віддала мене в дитячий будинок, але я такою не була і не є зараз. Тітка Лариса зробила з мене рабиню. Завжди і в усьому я повинна була допомагати їй по господарству, щоб не їсти просто так її хліб. Я повинна була до ночі сидіти з малими дітьми й навіть тоді, коли мені варто було робити домашні завдання та готуватися до уроків. Я повинна була поратися по господарству, яке було немаленьким: кури, гуси, свині та ще й до всього корова. А городини стільки було… І все було на моїх плечах. Своїх же дітей тітка навіть не підпускала до роботи, хоча вони вже були в тому віці, що могли допомагати. Тож, не витримавши всього, я втекла. До іншого міста навчатися. Саме там зустріла Кирила й закохалася в чоловіка з першого погляду. Саме там я вперше пізнала себе жінкою та почала жити разом на квартирі з коханим. Він теж навчався тоді в університеті, але батьки не дозволяли йому жити в гуртожитку. Батьки купили сину квартиру, в яку він частенько мене приводив, а потім ми взагалі почали там жити разом. Все було добре, навіть казково й романтично, аж до того часу, поки батьки чоловіка не дізналися, що у нього є я… Далі навіть згадувати не хочу. Серце і досі ниє.

Поспілкувавшись до глибокої ночі з Костянтином, я ледве піднялася зранку на роботу. Таміла щось говорила про те, що, якщо спілкуюсь з хлопцем допізна, отже, в мене є почуття до нього. Невідомо, звідки така аргументація, але це не так. Я їй відповіла, що це всього лиш колега по роботі, щоб вона більше не чіплялася до мене з подібними запитаннями. Вдаватися в подробиці не стала, все одно нічого не доведу, адже подруга залишалася при своїй думці.