Глава 4. Досьє

Глава 4. Досьє

Кирило

Виходжу з салону Каті злим, мов чорт. Як вона могла так вчинити? Хоча підсвідомо розумію, що це така малість з її боку за все те, що зробив з нею я.

– Кирило Вікторович? – мене навіть Гліб не впізнає з новою зачіскою.

– Так. Це я. Досить мене роздивлятися. Поїхали до офісу, – наказую, сідаючи в машину.

 Дідько! Я не позбувся волосся, я наче частину себе втратив. Спогади, які були разом зі мною весь цей час, коли поряд не було Каті, трималися в мені вогником надії, що ми з нею побачимося й зможемо порозумітися, пробачити одне одного. Я знав, як вона любила моє волосся, а тому навіть не зістригав його, щоб навічно бачити в собі її. Та що сталося? Вона сама його нахабно відрізала, ніби навмисно кажучи: «Забудь мене». Хоча чому ж «ніби»? Вона так і сказала. Але я не можу. А тепер, коли побачив її знову через стільки років, і не зможу.

Приїхав до офісу злим, мов чорт. Зайшовши до приймальні свого кабінету, я наткнувся на здивовану секретарку. Ну ще цього мені бракувало! Щоб усі тепер, кому не лінь, витріщалися на мене, мов на примару.

– Кирило Вікторовичу? – запитала Алла.

– Так, це я. Ще щось? – мій голос звучить із невдоволенням. Ще б пак! Настрою жодного. Це не нова зачіска – це мій зіпсований день з самого ранку.

– Вибачте. Я просто вас не впізнала. Ви змінили зачіску?

– Так. Змінив. Іноді варто й корисно робити подібні зміни, – єхидно відповідаю.

– Ааа… Ну, так, звісно.

– Алло, склич мені усіх працівників в кабінеті для переговорів. Через дві години нарада.

– Зрозуміла.

– І кави мені, будь ласка, – заходжу до кабінету й знімаю з себе піджак. Щось занадто жарко.

– Через дві години? – чую пискливий голос секретарки, що зависла у дверях.

– Каву негайно! Нарада через дві години! Що незрозумілого?

– Вибачте. Зараз принесу. І все інше зроблю, – зачиняє за собою двері кабінету.

Я сів у крісло та розслабився. Зрештою, я не повинен був кричати на секретарку, але я зірвався. А всьому виною Катя. Це вона винна в тому, що я злий, як та пантера. Алла працює на мене всього лиш місяць, тому не варто ще на неї покладати високих надій. Проте нехай вчиться мене слухати й чути. Вже місяць працює, а не розуміє мене. Чорт, Катю, що ти зі мною сьогодні зробила?

Дві години працював так, ніби більше нічого у світі не існує. Втім, я посилено працював, як і завжди, проте ще з більшою віддачою. Я хотів забути про Катю хоча б на мить, але вона не виходила з моєї голови навіть під час наради. Зрештою, я дав доручення своєму вірному помічнику знайти про дівчину всю інформацію. Мені потрібно знати про неї все: де живе, чим дихає, навіть коли прокидається, чи коли виходить на роботу, що любить робити у вільний час, кого любить… Все хочу знати. Абсолютно все.

Після робочого дня повернувся додому, але й там теж чекала на мене несподіванка.

– Кірюш, це ти? Що з тобою сталося? – Ельвіра спочатку здивувалася, побачивши мене, а потім розсміялася.

О, Господи… Невже такі кардинальні зміни? Дивлюсь на себе в дзеркало й теж не впізнаю. Волосся стало занадто коротким. Став схожим на лисого дядька, який займається мафією. І хоч я мафією ніколи не стану займатися, зараз мій злий погляд через зіпсоване волосся схожий саме на знервованого лисого дядька.

– Просто змінив зачіску. Що тобі не подобається? Мені подобається, – проводжу долонею по короткому волоссю й відчуваю під пальцями тисячі голок. Трясця!

– Та ти без свого волосся жити не можеш. Щодня його укладаєш в модну зачіску, а тепер повністю позбувся. Не повірю, – хихоче вона й досі.

– Я для тебе що – причина для насмішки? Краще дай щось вечеряти, – дратуюся і йду в ванну.

– О, боже, Кірюш, ти що, з глузду з’їхав? Чому кричиш на мене? Сам невдало постригся, а я тепер винна.

– Невдало? – дратуюся ще більше. – Забудь, – помічаю її переляканий погляд. – Я тебе попросив про вечерю.

– Чому до ресторану не заїхав по дорозі?

– Якби заїхав, хіба просив би зараз про вечерю?

– От дивний ти. Раніше вечеряв у ресторанах і все було нормально, а сьогодні що сталося? Не з тієї ноги встав, чи що?

– Ти мені дружина чи хто?

– Дружина, – відповідає, стенаючи плечима.

– Ну то й виконуй свої прямі обов’язки.

– В мої обов’язки не входить готувати тобі щодня. Я що, наймичка? Чи, може, кухарка?

Ну от і за що мені це все?

– Ельвіро, чим ти займаєшся цілими днями? Тобі так важко приготувати вечерю? Я ж не прошу про сніданки й обіди.

– Ще цього не вистачало, – хмикає, невдоволено махаючи головою. – Зараз замовлю з ресторану, – бере телефон до рук. – Поки приймеш душ, вечеря буде на столі.

– А сама чому не приготуєш? Невже так важко?

– Кір, ти нормальний? Ми ж нещодавно купили цю квартиру. Тут ще продуктів немає.