Глава 3. Модна зачіска

Глава 3. Модна зачіска

Катя

– Ти сьогодні рано, – каже Костя, коли готує мені ранковий напій.

– Та я взагалі й не спала.

– Чому? Невже з’явився той, хто не дає тепер тобі спати вночі? – загадково всміхається.

Я поглянула на Костю серйозним і злим поглядом, щоб він зрозумів, що зачепив за живе і більше його чіпати не можна.

– Все-все, – підняв руки догори. – Каюсь. Вибач, Катюш. Дурню запитав.

– Все добре, – відпиваю ковток гарячої кави.

– Але послухай. Кажуть, що дівчина добрішає, коли має постійного чоловіка.

– Косте, я навіть обговорювати цю тему з тобою не збираюсь, – попереджую, щоб більше не ліз не у свою справу.

– Чому? Ми ж друзі, Кать. А друзі не повинні мати одне від одного таємниць.

– Не думаю, що ця тема доречна.

Нашу розмову перебиває дверний дзвоник, який сповіщає про те, що до кав’ярні хтось зайшов. Коли обертаюсь через плече, щоб поглянути, хто завітав о такій порі, моє серце стрибає в п’яти. Повільно обертаюсь назад і прикриваю очі від важкого зітхання.

– Вибачте, ми ще зачинені, – каже Костя, але цьому чоловіку байдуже.

– Але ж перший відвідувач уже є, – вказує на мене. – Тож я вже за рахунком другий, – сідає біля мене за барною стійкою. – Я теж хочу кави. Кажуть, вона у вас просто неперевершена, – звертається ж ніби до бармена, але чомусь дивиться лише на мене.

Мені стає незручно від прямих поглядів Кирила. Чому він знову поряд? Невже тепер так буде постійно? Я ж втекла світ за очі не для того, щоб він мене знайшов.

– Я, мабуть, піду. Дякую за каву.

– Невже я тебе так дратую, що знов тікаєш?

– Ви знайомі? – дивується Костя, але все ж готує для відвідувача каву.

– Ні. Я його не знаю.

– Так, – вперто мовить Кирило, а потім сміється з моєї реакції. – Катю, Катю, навіщо ти так? Викреслила мене навіть зі знайомих. Невже такий огидний?

– Бувай, Косте, – встаю, але мене затримує рука Кирила.

Мене пробиває сильним струмом від його дотику. Гаряча долоня стискає мою і я втрачаю контроль над собою та своєю поведінкою на кілька секунд. Потім згадую, скільки зла мені заподіяв цей чоловік, і мені стає абсолютно неважливим усе те, про що я мріяла стільки років, та навіть те, що він зараз мене торкається, що дивиться лише на мене. Дивлюсь на чоловіка гнівним поглядом, а потім вириваю свою руку з-під його міцної хватки.

– Бувай, – відповідає хлопець, спостерігаючи за нами та передаючи каву відвідувачу. – Ти ще забіжиш сьогодні по лимонад? Я приготував для тебе секретний і смачний інгредієнт, – помічаю, яким спопеляючим поглядом подивився на Костю Кирило. Але мені байдуже.

– Не знаю, – коротко відповідаю та покидаю кав’ярню.

Зараз мені важливо лише те, що Кирило знову поряд зі мною через стільки років, а я б хотіла бути за кілька тисяч кілометрів від нього. Мені важко його бачити. Мені важко дивитися на ті риси обличчя, які я колись обожнювала й боготворила. Перед очима лише мої кількарічні сльози, смуток і біль, якого він мені заподіяв. Не можу ні про що думати, окрім того, що я тоді втратила сенс життя, а він почав нове – без мене. Ніколи йому цього не пробачу. Зараз я – та, яку він створив своєю зрадою. Все. Немає більше тієї Каті, яка кохала його безмежно.

Приходжу рано до салону. Тані ще немає. Ну от і почався новий день. Вдома не змогла сидіти мовчки в чотирьох стінах, тому вирішила розвіятися та раніше завітати до Кості, щоб поговорити про різне. Проте не вдалося. Він зіпсував. Тепер питиму каву в півгодинній тиші і ламатиму мозок від того, що тепер знову робити й куди тікати. Хоча навіщо? В мене тут усталене життя. Я винаймаю квартиру, я зробила свій салон. Я по маленькому кроку йшла до омріяної мети. Навіть не до щастя – мети. Про мене вже всі в околиці знають, маю частих і постійних клієнтів. Куди мені тікати? Та й чому? Бо Кирило знову з’явився на горизонті? Ні. Навіть не подумаю. Я втомилася за кілька років постійно тікати й шукати себе. Ось. Я саме тут знайшла себе. Я більше не подумаю знову тікати.

– Добрий ранок, – відкрила двері салону Таня, перебиваючи мої думки, й усміхнулася до мене. – Ти сьогодні рано. Щось сталося? – по-доброму звертається.

– Просто вночі погано спалося. Вирішила зрання завантажити себе роботою.

– Тю, дурненька, – сміється дівчина. – Тобі просто чоловіка треба. А потім і про роботу забудеш.

Ну от, хіба може бути ранок гіршим, ніж зараз?

– Таню, я, здається, не просила твоєї поради, – може, й різко, зате чесно.

Костя сьогодні теж хотів направити мене на істинний шлях, але не отрималося. Не отримається і в Тані також. Вони не знають мого минулого й не дізнаються. Не знають, скільки всього я пережила, скільки болю перенесла від кохання до чоловіка, тож я вже не стану на той шлях знову, хто б і що там не казав.

Проте все ж ранок може бути гіршим…

Мої таємні прохання не повертатися Кирило не те, що не розуміє, він їх ігнорує. А відтак він знову на порозі мого салону. Тримаючи в руках стаканчик з недопитою кавою, я ледве стримуюсь, щоб не вилити її йому на голову.