Глава 2. Зустріч

Глава 2. Зустріч

Кирило

Робота, бізнес, кав’ярня, кава… Катя… Все забув, коли її побачив. Я навіть не сподівався її побачити. Всього лиш наказав водію зупинитися біля найближчої кав’ярні. Хотілося випити кави й відпочити після важкого робочого дня. Але зустріч з моєю Катею змінила всі мої плани. Я, мов бовдур, поплентався за нею, прагнучи дізнатися про неї більше. Де живе, де працює, чим дихає – все тепер мені треба знати, ніби я – маніяк якийсь. Пам’ятаю наше кохання… Скільки років минуло, а вона все ж така прекрасна. Навіть ще прекрасніша. Вона тоді втекла, а я не мав змоги навіть дізнатися, куди саме. Просто залишив усе на самоплив. Зрештою, я не міг інакше. В тій ситуації не міг.

Дзвонить телефон і я дістаю його з кишені. Ельвіра. Ну, хто ж ще міг мені подзвонити в такий час?

– Алло, – відповідаю сухо.

– Кірюш, ти де?

– Їду.

– Де?

– По дорозі, – стискаю губи в тонку лінію.

– А конкретніше можна?

– Дідько, Ельвіро, чого тобі? – дратуюсь, коли сідаю в машину.

– Кірюш, хіба ти забув, що ми збиралися сьогодні їхати в ресторан на день народження до Ані з Микитою. У них же доньці сьогодні виповнилося рік.

– Дні народження зазвичай нормальні люди святкують вдома. Тим паче дитячі.

– Ти хочеш сказати, що вони – не нормальні люди? – чую докір.

– Ельвіро, не дратуй мене. Скоро буду вдома й поїдемо ми у твій ресторан.

– І чому одразу мій? – не відповідаю на дурне запитання й вимикаю виклик.

Зітхаю. Тру долонею чоло й проводжу рукою по вже довгому волоссю. Варто було б уже й до перукаря сходити. Ооо… а це ідея. Всміхаюся сам до себе, бо вже завтра я знову завітаю до салону Каті й напрошуся в її клієнти.

– Кирило Вікторовичу, ви вже випили кави? – питає мене водій.

– Ні. Не було там кави, – на думці лише Катя.

– Як не було? Я ж собі взяв, – показує темний пластиковий стаканчик з недопитою кавою.

– Вітаю.

– Але ж ви побігли за якоюсь гарненькою дівкою. Мабуть, саме тому й не стало в кав’ярні кави, – бачу усмішку на обличчі водія через дзеркало заднього бачення.

– Глібе, поїхали додому. Не варто тобі слідкувати за тим, що я роблю у свій вільний час.

– Та я, власне, і не слідкував. Просто в цей час сидів у машині.

– Наступного разу будеш сидіти вдома без роботи, а не в моїй машині, – попереджую хлопця звільненням. Він лише тільки місяць працює, тому й не знає всіх правил, які я встановлюю для кожного.

– Я зрозумів, Кирило Вікторовичу. Більше такого не повториться.

– Поїхали додому, бо вже моя нервує.

Гліб без вагань від’їжджає з парковки й рушає в потік машин. Я востаннє дивлюсь на район, в якому я через стільки років знайшов свою Катю. Вона втекла від мене, навіть не попрощавшись. Пішла й не дала сказати жодного слова. Телефонні дзвінки до неї не доходили, а адресу вона не тільки змінила, а взагалі виїхала до Польщі. Навіть гадки не мав, що бізнес у Варшаві допоможе мені знайти мою Катю. А тепер всміхаюся, бо все ж таки правду кажуть, що Земля – кругла, й рано чи пізно ми все одно б зустрілися. А ця зустріч, мабуть, змінила все моє бачення, весь мій світогляд, перевернула весь мій світ. Хм… дружина… Та й байдуже. Я ніколи не кохав Ельвіру. Одружився з нею заради сімейного бізнесу і навіть уклав шлюбний договір, про який знаємо лише ми з Ельвірою. Тільки от її приставання й сюсюкання іноді бісять. Але можна терпіти. Чого не зробиш заради бізнесу?

Гліб привозить мене до нашого будинку, де ми нещодавно купили нову квартиру. Заходжу до під’їзду й прямую до квартири, де одразу потрапляю в міцні обійми дружини.

– Я бачила, як ти приїхав, – стиснула мене так, що дихати стало важко.

– Ельвіро, що з тобою?

– Я скучила. Тебе давно не було, – не випускає з міцної хватки.

– Як давно? Я всього лиш вранці на роботу поїхав, – відсторонюю жінку від себе й нарешті роздягаюся. Знімаю піджак і вішаю до шафи. Взуття кладу на місце. Все, як зазвичай, проте сьогодні чомусь дивна дружина. Вона так пильно спостерігає за мною, ніби хоче дірку на мені протерти. В нас шлюбний договір. Я б на її місці навіть не зустрічав би мене. Невже після стількох років моєї байдужості вона все ще на щось сподівається?

– Що? – не розумію її пильних поглядів і дивної посмішки.

– Невже нічого не помічаєш?

– Чого саме? – оминаю дружину і йду в душ.

– Я до салону ходила.

– До якого?

– Нову зачіску зробила. Мені личить?

Підіймаю одну брову й дивлюсь на дружину через дзеркальне відображення.

– Здається, так, – байдуже відповідаю.

– Здається? Я на неї кілька тисяч витратила.

– Скільки!? – обертаюся до неї й нависаю грозовою хмарою.