Там, де минуле наздоганяє

Тетяна сиділа на краю ліжка, дивлячись на бліді  ноги сина. Одна — неприродно худша, трохи коротша і постійно зігнута в коліні, а інша нормальга. Біль, блювання, крик — і жодного розуміння, що робити. Після рентгену, діагноз прозвучав як вирок: вивих стегна.
Їм дали направлення на Миколаїв.

Вона довго сиділа над тим папірцем, не знаючи навіть, як перевезти лежачу дитину.

Після кількох хвилин мовчання Тетяна набрала Дмитра — кума її колишнього.

— Дмитре, допоможеш? Я сама не впораюсь…
— Я завезу вас. Не хвилюйся, тримайся, — сказав він упевнено.

А вранці задзвонив номер, який вона майже забула.

— Я сам вас повезу, — голос колишнього був сухий, але рішучий. — Через тиждень приїду.

Вона здогадалась: Дмитро таки подзвонив йому і дав прочуханки.
Це був перший дзвінок від нього за чотири з половиною місяці.

І він не збрехав. Приїхав з Одеси, коли її син сидів у візку під під’їздом.
Тетяна побачила його — і щось боляче стиснулось у грудях.
Не любов — спогад, рана.
У Миколаївській лікарні їх недовго тримали — направили до Києва.

— Якщо ви готові морально — приїжджайте 25 травня.
Професор дивився на неї уважно, майже співчутливо.

— Готова, — відповіла Тетяна, не дозволивши собі моргнути.

Операція.
Сірий день, тремтячі пальці, холод у животі. Колишній привіз, залишив три тисячі гривень і швидко розвернувся.

— Мені треба їхати. Справи.
— Справи… важливіші за сина? — тихо повернула Тетяна.
— Не починай, — буркнув він і зник у коридорі.

Коли двері операційної зачинилися, вона ходила колами.
Боялась наркозу більше, ніж самої операції.

Сина привезли з трубками, катетерами, епідуральною анестезією.
Ліжко маленьке — вона лягла на матрац на підлозі.

Три дні — і сонце наче виглянуло.
А потім — нічні крики, температура.

На п’ятий день — 38.5.
Черговий лікар зайшов, ледь глянув.

— Все нормально.
— А температура? — стишено спитала Тетяна.
— Це до іншого лікаря. Я не займаюся такими питаннями, — різко кинув він.

І тут у ній щось луснуло.

— Ви серйозно? У дитини майже 39, а вам байдуже? Хто вас сюди набрав — людей лікувати чи галочки ставити?
— Жінко, не треба емоцій…
— А треба відповідальності! Ви хоч раз дивилися на цих дітей очима матері?

Через двадцять хвилин — рентген, аналізи, обстеження. Все — в нормі.
Температура виявилася реакцією організму.

А от її власне тіло здалось — знову боліли нирки, почалось запалення.
Тетяна чекала понеділка, щоб хоч в аптеку вискочити.

Лікар сказав:

— Рана заживає добре. Температура — це реакція Ярослава ( так звали мого сина) на стрес . Вас можна виписувати. Шви знімете вдома.

  Коли вони повернулись додому,  Тетяна чекала хоч якоїсь допомоги. За час їхньої відсутності назбиралося пилу, а син був після операції.

Колишній кинув погляд на кімнату, похитав головою і, взявши ключі, кинув:

— Мені треба до Одеси.
— А син? — вона спробувала зупинити його.
— Сама впораєшся. Я не можу все за вас робити.

— Ти ж на моїй машині їдеш! — вирвалося в неї.
— Я її подарував, пам’ятаєш?
— Третину грошей вкладала я.
— Але ж не всі?!  Не приставай. Мені машина більше потрібна,- сказав він і єхидно так хмикнув.

Двері зачинились.
Тиша впала так, ніби будинок спорожнів на роки.

Будні знову тягнулися. Син спав ривками, болів, просив уваги.
Ефіри стали рідшими.

Але Ілля залишився.

Він писав майже щодня, навіть з позицій на Донеччині.

— Ти мені потрібна, Тетяно.
— Я не вірю більше чоловікам.
— То дозволь мені довести, що не всі однакові. Подай на розлучення.
— Я… не можу. Мені страшно.

— Чого?
— Мабуть, я тримаюсь за папір. За ілюзію. За те, що хтось колись сказав: “Подивись на себе — кому ти така потрібна?”

Ілля відповів тихо:

— Мені потрібна.
Але вона не відважувалась.

Їй потрібна була не тільки любов, але і впевненість, вона прагнула безпеки.
Хоч раз у житті хотіла знати, що не впаде, якщо відпустить старе.