Ефіри, що мене врятували

Тепер щовечора, коли стрілка годинника підповзала до одинадцятої і син нарешті засинав, Тетяна вмикала світло біля робочого столу, поправляла волосся, ковтала чай і натискала кнопку «вийти в ефір». Це стало її ритуалом — не роботою, не обов’язком, а ковтком життя.

Спершу її стріми були про зради. Чоловіки заходили в гості, сперечалися, виправдовувалися, заперечували очевидне — а вона спокійно й тверезо розбирала їхні аргументи.

— Хлопці, — сміялася Тетяна, — шлюб — це не гра в одні ворота. Якщо б’єте в чужі — чекайте голів у свої.

На екрані миготіли ніки, лунали повідомлення, хтось аплодував смайликами, хтось сперечався.

Деякі чоловіки виходили на гостьову камеру й переконували, ніби «так сталося»,

«мужчина повинен», «жінка має терпіти».

— А жінка не людина, так? — Тетяна посміхалась, але очі були холодні. — Запам’ятайте: терпіти — це не обов’язок. Це вибір. І більшість жінок уже не роблять такого вибору.

Глядачів ставало дедалі більше — двісті людей, що слухали її щоночі. Але згодом потік облич і псевдоправд втомив. Хотілося не сперечатися — а жити.

І з’явились вони — п’ятірка, що стала її ефірною сім’єю: Віка, Аня, Олександр, Ілья та Дмитро. Часто приєднувалась і ще одна Тетяна — добра, смішлива й трохи саркастична.

Із ними було просто. Сміх лився легко. Музика на фоні. Теплі жарти, пікання мікрофонів, крихти піци у Віки на кадрі, вічно запізнілий Дмитро з цигаркою, Ілья, що сидів у формі й підперся ліктем.
 

— Ілюша, — сміялась Аня, — ти так дивишся на Тетяну, що скоро камера запітніє.
— То не камера, — Ілья відкинувся назад, — то мої очі гарячі.

Олександр ковтав чай і бурмотів:
— Тань, ну хоч раз постав його на місце, інакше він нас тут загіпнотизує.

А Тетяна кидала у відповідь:
— Олександре, заспокойтесь, хоч раз погляньте на себе — ваші очі блищать, коли Аня сміється.

Мікрофони вибухали сміхом.

Найбільше ці ефіри потрібні були Ільї та Дмитру — військовим з Донеччини. Їхні голоси часом тремтіли, коли фоном чувся вітер чи гуркіт техніки.

Ілья якось тихо сказав:
— Таню, ти нам тут як психолог і як ковток світу. Чуєш? І як… жінка.

Він говорив компліменти просто, щиро:
— У тебе сміх — як світло після відключень. Я інколи чекаю твого ефіру більше, ніж ротації.

Одного разу вночі вони залишилися майже сам на сам у голосовому:

— Ілюша, ти молодший за мене на дванадцять років, — сказала Тетяна, — ти жартуєш.
— Я не жартую, — тихо, впевнено. — Мені подобається твій розум і твоя сила. Ти жінка, яку хочеться берегти.

Вона зніяковіла — давно вже так не дивились на неї.

Їхнє спілкування перейшло у приватні листування. Телеграм став окремим простором, де він відкривав душу.

Він теж був одружений.
Дружина — на окупованій території. Не виїхала, бо «не покине дім». Ілья висилав їй гроші. Вона будувала забори й ремонтувала будинок, ніби чекала не його, а майбутньої самотності.

— Я зрозумів, що вона не приїде ні до мене, ні заради нас, — написав він якось. — А я назад не повернусь. У нас різні війни.

Ілья натякав на більше, але Тетяна не довіряла чоловікам. Слова Колишнього тонкими голками сиділи в її голові:

«Кому ти така потрібна?»

Але вночі, коли Ілья писав:

— Ти мені потрібна. Ти навіть не уявляєш як.

— Не лестиш? — відповідала вона.
— Коли лестять — очі не горять, — писав він. — А мої горять, повір. І вона починала вірити в те, що її справді можна полюбити.

Так минав час — ефіри до ранку, 2–3 години сну, онлайн-заняття з дітьми, клопоти по дому, хворий син, який хотів уваги. Але Тетяні це подобалось. Вона сміялась, жила, навіть стомлена — була щасливою. Відчувала себе жінкою, відчувала погляд Ільї, що бачив у ній красу, попри втому і роки.

І все йшло своїм шляхом… аж поки однієї ночі син не піднявся з болем у ногах, ридав від того, як судома рвала м’язи, а згодом — блювота.

Його права нога стала тоншою і піднімалась угору під дивним кутом.

Після рентгену лікар вимовив повільно:

— Вивих стегна. Вам треба негайне лікування. Направлення в Миколаїв.

Тетяна слухала, а всередині знову щось ломилося.

Життя не давало їй відпочинку. Але тепер вона не була тією жінкою з першої глави.

Вона вдихнула.
Вона мала силу.
А поруч — люди, з якими було світліше, і чоловік, що бачив її, а не її тягар.

І попереду — новий шлях.