Правда в кадрі

Цього вечора я вирішила зайти на  свій прямий ефір  з чашкою гарячого чаю і в легкій піжамі — хоча на камеру вона виглядала як стильна домашня сукня. Сказати, що я нервувала- це не сказати абсолютно нічого.Одне діло,коли ти пишеш щось у чаті або сидиш у гостьовій кімнаті, а зовсім інше- вести свій стрім.

— Привіт, Тетяно! — написав Ігор. — Слухай, а як ви справляєтесь з тим, що чоловіки часто навіть після довгих стосунків не змінюються?

— Ігор, — відповіла я, — чесно? Я вже давно зрозуміла: деякі люди просто не змінюються. І якщо ти весь час намагаєшся їх «виправити», то з’їдаєш себе саму.

Я вирішила запросити його у гостьову кімнату, як тільки він піднявся, одразу почулося питання:

— Ну, але що робити, якщо ти любиш людину, а вона… — зам’явся Ігор.

— Любиш — це ще не означає терпіти все підряд, — перебила я. — Любов — це коли вас двоє і обидва не руйнують одне одного постійно. Якщо ти мусиш миритися з постійними зрадами, відсутністю відповідальності — це не любов, а каторга.

У чаті хіхотіла якась дівчина, Аня:
— Ого, Тетяно, ти прямо як психолог. А як же довіра після всього?

Я відповіла різко:
— Довіра після всього? Ану, Аню, я більше не прощаю людей за їхні «виправдання». Я довіряю тільки тим, хто доказав, що вартий цієї довіри. Інакше — без мене.

Тоді Сергій написав:
— А Тетяно, а як бути, якщо ти виховуєш дитину сама і чоловік взагалі не цікавиться?

— Сергію, — відповіла я спокійно, але холодно, — це дуже просто: він — для себе, ти — для дитини і для себе. І коли чоловік не цікавиться твоїм сином — він не чоловік. Точка.

Ігор вставив:
— Тетяно, але ж бувають винятки…

Я з усмішкою, але різко:
— Винятки — це коли ти віриш у казки .

Реальність така: ти сама будуєш життя, сама приймаєш рішення. Хто не йде поруч — йде сам по собі.

Аня, здивована, написала:
— Ну, ти справді не балуєш їх ласкавими словами ?

— І навіщо? Я  тут не для того, щоб когось обманювати. Мені треба реальне життя, а не «ми любимо один одного, але він знову пішов пити з друзями».

Сергій, трохи приголомшений, спробував пом’якшити:
— Тетяно, добре, але інколи вони просто не розуміють, що роблять боляче…

Я відповіла чесно і прямо:
— Сергію, якщо ти не розумієш, що робиш боляче — значить, ти недорослий. І нічого тут «інколи» — або ти береш відповідальність, або йдеш.

У чаті запала тиша, потім хтось вставив смайлики з аплодисментами:
— Оце відповіді! Тетяна, ти реально сильна.

— Дякую, — сказала я, — але сильна я не для когось, а для себе і для свого сина. Інші можуть триматися або йти геть.

Я зробила глибокий вдих :
— Добре, хлопці, дівчата, давайте закінчимо на позитиві. Життя складне, але воно прекрасне, якщо ти береш відповідальність за себе.

Ігор вставив:
— Тетяно, ти реально даєш поради не для шоу, а по-справжньому.

— Так, Ігорю, — відповіла я, — і це чесно. І ще: смійтесь, любіть, але не терпіть тих, хто не цінує вас і ваших дітей.

Сергій відписав із посмішкою:
— Тетяно, твій ефір дав мені трохи більше здорового его і мотивації. Дякую.

— Будь ласка! А тепер усім гарного вечора! І пам’ятайте: ваше життя — у ваших руках. І локони можуть світитися навіть тоді, коли серце ще трохи болить .

У чаті пролунали аплодисменти, смайли та серця, і я відчула легкість, яку давно не відчувала. Сиділа, посміхалася собі, робила ковток чаю і думала: ось воно — моє нове життя, без фальші, без очікувань від тих, хто не готовий бути поряд, але з гумором, свободою і власною силою.