Коли любов стала тінню

   Ранок повільно розривав ніч, мов тонку тканину. Перші бліді промені лягали на вікно, але Тетяна не спала — очі сухі, гарячі, ніби бетон, що давно потріскався від напруги.

Спогади накотили так раптово, що вона ледь не задихнулась. Вони не просто приходили — вони били, шматували зсередини. Перед очима спалахували лише темні картини.

Мабуть, так і буває, коли любов помирає — в пам’яті залишаються тільки тіні.

Колишній.
От так, просто і безіменно, вона тепер називала людину, яка була поруч більше п’ятнадцяти років.

«Перший рік шлюбу — і перший удар. Я знала, що це повториться... Але пробачила. Дурна. Вагітна. Вразлива».
Далі — спалахи.
Довгоочікуваний день, народження сина — і раптом крик:"Він не дихає!",- провина чужих рук. І одразу — зрада. Поки вона тримала на руках дитину, він тримав на руках іншу.

Вона тоді зробила перший відчайдушний крок — розірвала стосунки.
І зробила першу зраду самій собі — пробачила.

Бо думка почути материнське «Я ж казала» різала болючіше, ніж його відсутність.

Відтоді вона жила у двох реальностях — на людях зразкова сім’я, удома — нічний плач над сином і пустота замість чоловіка.

Вона чекала чуда. Вірила, що він доросте. Що зрозуміє.
Він зрозумів — але не те.

Той нічний дзвінок досі стояв у ній криком:
«Він не дихає! Хрипить! Що робити?!»
Потім — усе перемішалось: аварія, лід у судових коридорах, бетон очікувань, два роки в’язниці.

І вона, що не покинула.
І він, що повернувся — з новими звинуваченнями.

«Ти не така. Через тебе все не так. Ти повинна змінитись».

Вона змінювалась.
Відрізала подруг.
Жила між роботою, лікарнями і дитиною.
Стиснула життя до вузького коридору «сім’я — дім».

А він жив десь поза нею. Позаду. Пізно. П’яно. Знову «мені можна».

А потім — війна.
Паніка, страх, молитви.
Він на передовій, вона — на межі.
Поранення. Операція. Демобілізація.

Дев’ять днів свободи — і жодного дня вдома.
Десята ніч — його рішення піти

Минуло три місяці. Почуття згнили, розсипались пилом. Лишилася одна рана — син.
За цей час він жодного разу не спитав про власну дитину.

«То, може, ми й справді були для тебе проблемою?
Добре.
Тепер я — твоя втрата.»

Тетяна підвелася так, ніби розрівняла власний скелет. Відчуття втоми ще тримали її, але щось уже змінилося — погляд твердів.

Спершу — сон.
Потім — нове життя.

Вона повільно дійшла до ліжка, впала на подушку і вперше за довгий час заснула не від сліз, а від виснаження, схоже на народження.