08.01.2023 рік

   У голові стукотіла одна-єдина думка, наче молотком: «Невже це кінець? За що він так? П’ятнадцять років шлюбу… Чому так боляче?»

Думки роїлися, наштовхуючи одна одну, як розбурхані оси. Тетяна намагалася зібрати їх докупи, але сльози, що котилися без упину, розмивали все — і слова, і сенси, і сили. Безвихідь накривала, мов хвиля, яка не дає вдихнути. Груди стискало, серце розривалося, а світ — зникав.

Перші хвилини промайнули, мов у тумані. Вона ніби збоку дивилася, як чоловік поспіхом пакує речі, як рвучко закидає сумку на плече й прямує до дверей.
На її майже беззвучне «Чому?» — прозвучало холодне, гостре, як лезо:
«Я не хочу з вами жити. Ви — проблема».

Двері грюкнули — і разом із ними щось зламалося всередині.

Шок. Страх. Паніка. Відчай. Образа. Усе одночасно, наче лавина. Істерика піднімалася з глибин, на мить забравши навіть думку про хворого сина, прикутого до ліжка. Сльози душили, крик рвався назовні, але Тетяна ковтала його — аби тільки не чути співчутливої цікавості сусідів.

Дні витягнулися в суцільну темну смугу. Здавалося, світло зникло назавжди, і життя розсипалося на уламки. Тримав лише син — чотирнадцятирічний хлопчик, який потребував її більше, ніж будь-коли.

Самотність стала щоденною співрозмовницею: ні друзів, ні родичів у цьому місті. Вдень — робота онлайн під плач Ярослава. Перерва — щоб погодувати його. А після третьої години — син, який теж чекав її уваги. Втома роз’їдала, зневіра сипалася попелом на серце, а бажання просто зникнути інколи здавалось єдиним порятунком. Та одна усмішка її дитини щоразу повертала в реальність: треба жити.

Минуло три місяці. Біль притих. Серце затверділо, але разом із каменем у грудях виросло щось неочікуване — сила. Впевненість. Погляд, спрямований уперед, а не в минуле.

Тетяна зрозуміла: вона вижила. Вона може. Життя не закінчилося — воно тільки починається. І попереду в неї — нова історія.