РОЗДІЛ 14 "Ніч і море"

Вибиратись  на   нічний  пляж  за  кілька  останніх  днів стало моєю  традицією. Я  наче  тікаю  від  проблем,  від світу,  від  настанов  мами  та  турботи  Назара. Тікаю,  однак  від самої себе втекти  не можливо. Серце  болить  тугою  за колишнім,  пече  образами  та  ниє  спогадами  про  поцілунок    в  його  будинку. Втомлений  мозок  ніяк  не  бажає  стерти   пережиті  слайди  й  відкрити  шлях  чоловікові, якому  насправді  потрібна. Після  повернення  з  столиці друг  дитинства  змінив своє  ставлення. Його  знаки  уваги   стали  чи  то нав’язливішими, чи  то  просто  я  не  здатна  сприймати  його  захоплення мною.  

Море  — єдина  втіха,  у  хвилях  якої  я  на  мить  забуваю  минуле  і   теперішнє,  а  ще  не  думаю  над  майбутнім.  І  ці  хвилини  неоціненні.  На  щастя,  Назар  розуміє  мою необхідність  у  самотності й  не прямує слідом  на  берег. 

 Сьогоднішній  вечір   тихий. Море  плавно   врізається  в  пісок,  тягнучи  за  собою  крихітні  піщинки.  Час пізній,  тому  з  охочих  похлюпатись  тільки  я. Трішки  моторошно. Я  кидаю  побіжний  погляд  на сусідню  віллу,  територія якої  добряче  освітлюється. Мене у   тіні  не  видно,  але мені  добре  проглядається  оточення. Наче нікого  поруч  немає,  тож  сміливо  йду  у   море.

Прохолодно. І  неймовірно  приємно  після  спеки  літнього  дня.   Я  наче  плаваю  у  купелі,  що  пробирається  під  шкіру  мільйонами  голочок,  лоскоче  всередині.

 Я   пливу  далеко від  берега. Дозволяю  мозку  повністю відключитись  і  не  оговтаюсь,  коли  піщана смуга   майорить  вдалині.   Я  і  безкрая  вода.  Я  і  чорне,  всипане  зірками  небо над  головою. 

 Несподівано  ногу  проймає  пекучий  біль.   Зопалу  зойкаю,  втрачаючи  рівновагу.  Рот  наповнює  солона  вода.   Я  починаю  судомно   махати  руками. Паніка   так  сильно  накриває,  що  не  можу  зібратись,  втихомиритись і  нарешті  прийти  до  тями.  На  додачу  нога  пече  нестерпно.   Мабуть, в останню  мить   до мене  повертається  здоровий  глузд.   Я  обираю  берегову  лінію  за  орієнтир  і  повільно    пливу  до суші.  Важко. З кожним  наступним  помахом  руки  сили  покидають,   доводиться  жадібно ковтати  повітря. 

Ще трішки.

Не здавайся,  Інго! 

— Допоможіть! — кричу  в  надії,  що все-таки  хтось  почує.  — Допоможіть!

Солона  вода  знову  затікає  в  рот, і  я  витрачаю  залишки  енергії  на кашель. Ступнями  ніяк  не  вдається  торкнутись   дна. І  знову стає  страшно. Страшно,  наче  ось-ось  зазирну   в  очі смерті. 

Десь поруч  колихуються  хвилі. Крізь вологу  на очах  смутно  бачу  обриси  людини,   що  швидко  долає шлях  у моєму  напрямку.  

— Допоможіть,  — хриплю востаннє  й  ховаюсь в   темній  глибині.   Безкрая  вода  тягне  у чорну  пащу,  з якої  вихвачують  дужі  руки. 

— Дихай  і  не пручайся. Не заважай,  — долітає  до вух  рідний,  знайомий  голос. Його впізнаю  серед мільйонів,  його готова  була  колись слухати  вічно. 

Першою  гадкою  виникає,  що я  померла  і  тепер  балансую  між світом  реальним  і  світом   містичним.  Не  може  Вадим  знаходитись   поруч,  не  може зараз  рятувати  мене  від  вірної загибелі.

— Руки  опусти,  ногами   працюй,  — він  волає  голосно,  але я   не  бачу   обличчя.   Тільки  лікоть, що  сильно  зафіксував мене  під  груди.  Я  прокашлююсь. У грудях   болить,  наче в  них  величезна  дірка.  — Потерпи,  ще  трохи!   

Я  дивуюсь,  звідки  в  чоловіка  стільки  сили:  він  волоче  обох  до  берега  і  ще встигає  підбадьорити, заспокоїти   словами. 

Я  підкорююсь. Я  завжди  підкорювалась   Заславському. Нехай  в  цю  мить  він  примара  чи   галюцинація  мого  розуму. Нехай  я  вмерла  чи вмираю.  Нехай.  Головне,  щоб  він  знаходиться  поруч,  головне — в його руках. 

Реальність  повертається,  коли  моє  тіло  опускають  на  тверду  землю. Я  роблю глибокі  вдихи й  вкотре  заходжуюсь  кашлем. Схоже,  гарненько  наковталась   води. 

— Тихо, тихо,  тихо! — говорить мій  рятівник. Його  холодні  долоні  підіймають мою  голову,  допомагаючи  звільнитися  від  зайвої  рідини. 

— Нога,  —    фраза змушує  чоловіка  на  долю  секунди  застигнути  над мною.  Тремтячими  пальцями  він  забирає  з  обличчя пасма  мокрого  волосся,  а я силою волі  змушую  себе  нарешті  розплющити очі  й  подивитись  в лице своєму  персональному  привиду. Тільки   Заславський  не  примара . Він  з  плоті  й  крові. Він живий. І я  жива  завдяки  йому.

Без зайвих слів  мій  колишній   підсувається  до   пораненої  ноги.  Ретельно  оглянувши,  виносить  вердикт: 

— Медуза  вжалила,  а  в  тебе  алергія  сильна.   Потрібно викликати  швидку.  Я  спробую  тебе  донести   до свого  будинку. 

— Ти спеціально   з’явився  у цьому  місті?

— Це  єдине,  що зараз  тебе  хвилює? —  на мене  дивляться сповнені  тепла  очі. Саме  так — тепла і  радості.   Заславський   поспішає  додати: — Дякуй  небу за  порятунок. Я, наприклад,  дуже радий,  що встиг. І  не важливо  чи ти  Інга Шварц,  чи  хтось  інший. 

Вадим  одним  ривком  підіймає  мене   з піску,  підхоплює  на  руки. І  несе  в  напрямку  вілли,  яка  світить  яскравіше  новорічної  ялинки. Її ретельно  готували  до  приїзду  нових власників. І виявляється  там  житиме  не  хто інший, як  мій  колишній  чоловік  власною  персоною.