РОЗДІЛ 13 "Маленьке моле"

Два наступні дні повністю полонили мене, поглянувши турботами про передавання повноважень на заступників,  та власне підготовкою до відпустки. Всередині я вагався чи правильно прийняв рішення, що погодився на відпочинок на березі моря…

Море… воно манить до себе. Сниться майже кожнісінької ночі, шепоче повільними гребінцями хвиль, просить кинути йому виклик і знову зайняти своє місце у капітанській рубці.

Але з плаванням давно покінчено, мости з минулим спалено, тож залишається показатись давньому побратимові у ролі пересічного відпочивальника…

Мабуть, протягом останніх ночей я змирився з новим статусом.

А ось Ксенія з особливим трепетом чекає на момент, коли нарешті наш автомобіль полишить межі палацу  та вирушить на далекий південь. Дівчинка встигла замучити гувернантку: сотні питань за одну секунду, десятки дитячих одежинок, котрі раз за разом переміщаються з шафи у дорожню валізу.

—  Таточку,  ти  довго? 

З вітальні  звучить  її  нетерплячий  голос.  Двері  з  мого кабінету  прочинені,  тому  добре чутно,  що відбувається    поверхом  нижче. 

—  Вибач. Зачекай,  будь  ласка,  — кажу  Чурову  та  виходжу  на поріг.  Гукаю на  перший  поверх: — Доню, я  швидко.  Зараз владнаю  справи  з  дядечком  Маратом. 

— Хто б міг  подумати,  що  любитимеш  дитину  Нони   як  рідну,  — хмикає  чоловік у  кріслі. Він складає  руки  на  грудях. Слідкує  за  кожнісіньким  моїм  рухом,  хоч  вдає  цілковиту  байдужість.   У  його  очах  ховається  скритна  цікавість.  Ксенія — вразливе  місце,  і  ми  обоє  це  прекрасно  розуміємо.   Але наразі Марат  занадто залежить  від  моєї  компанії. Один  хибний  крок  чи  косий  погляд  в  напрямку  дівчинки  — я  придушу  його  власними  руками.

—  Чужих  дітей  не  буває,  —  відповідаю  повернувшись  у  крісло.   — Тобі  також  слід  задуматись  над сім’єю. Не  набридло бути  вовком-одинаком?

—  У  нашій  справі  не можна  мати  рідних. Занадто  небезпечно. 

—  Не  перебільшуй.  Діти — це  щастя.  У  них  сенс  нашого   життя. 

—  Ні,  — картинно  підіймає  руки  догори. — Поки  я  — пас.  

—  Так  і скажи:  не  зустрів  одну  єдину й  неповторну. 

—  Ти  он  двічі   був  одружений, а  виховуєш  чужу  дочку,  —  Чуров  нещадно  б’є   у  найболючіше  місце.   Я  щосили  тискаю  кулаки,  відчуваючи,  як  закипаю.

—  Ксенія  — моя. І   припини давити.   Я  своєї  думки  стосовно  дівчини ніколи  не  зміню. 

—  Вадиме,  — подається  вперед.  — Жінки  роблять  тебе вразливим,  прив’язаним. Ось, наприклад,  зараз,  щоб  перейматись  важливим  контрактом  та  особисто   слідкувати  за  виконанням  домовленостей,  ти  мчиш  в  інший  кінець  країни.  І куди?  На відпочинок!  Просто  зриваєшся  і  їдеш! 

—  У мене  хороші  заступники. Їм  можна  довіряти. Тим  паче  ти  залишаєшся  в   місті. 

Марат   невдоволено   сопе.  Кілька  хвилин  триває  напружена  мовчанка.   Жодний  з  нас  не  бажає  поступитись, і  єдиний  спосіб  залагодити  неприємну  ситуацію,  — піти  першим  на  примирення. 

—  Друже!  — звертаюсь  до  нього.  — Зараз  ера  сучасних технологій. Я  керуватиму   дистанційно. Все  буде  гаразд. 

Мене свердлять  темні    очі.  Ще  секунду  подумавши,  чоловік  простягає  руку  на  знак  прощання.

—  Вадиме,  перебуватимемо  постійно  на  зв’язку.  І  гарно  відпочити.. 

Він виходить з кабінету, а  я  проводжаю його  понуро опущену  спину.  Давній  знайомій  добряче  постарів.  Смерть єдиної  сестри поклала на  його  плечі  тягар  вини   в  автокатастрофі,   що сталась   зовсім  нещодавно.   Часто,   випивши  зайвого,  він  рвав  на собі  сорочку  та  кричав,  що  з його легковажності  дівчина  загинула. Не варто  було  купувати їй нову  машину й  дозволяти  керувати  під кайфом.  Не варто було…

—  Тату,  швидше,  — повертає  до  реальності  дитячий,  писклявий  голосочок. 

—  Та йду,  йду.

Окидаю  наостанок  свій  кабінет.  Гарне,  просторе  приміщення,   оздоблене  талановитим  дизайнером.  Все  продумано  до  найменших  дрібниць,  гармонійно  та  комфортно. Мій  будинок  — суцільна  чаша. Та,  на  жаль,  я  не  готовий  привести  у  ці  стіни  дружину  чи  жінку,  яка  б  на всі сто  відсотків  замінила  маму   Ксенії. Я  не  можу.  Я  не  здатний  поділитись  своїм  серцем.  Я  не  бачу  жодної  представниці  прекрасної статі  поруч  себе,  довше чим  на  одну ніч. 

Ні!  Вистачить з  мене  двох  походів  на  ті  самі  граблі! А  доня,  коли  підросте, все  зрозуміє.

Отже,  море!  Душа  щемить  якимось   божественним  трепетом. Вже сьогодні   увечері  я  побачу   нескінчену  синю  даль  і  вдихну  на повні  груди  солоного  повітря.  Повітря,  аромат  якого  назавжди  в’ївся  у мозок.

—  Ну,  нарешті! — весело підстрибує  Ксенія,   тримаючи  в  руках  улюблену  поні.  У  вітальні  вже стоїть  її дорожня  валіза.  Моя  давно  спакована  та  віднесена  в  багажник  автомобіля. 

Підхопивши  принцесу,  разом  з  нею   падаю  на  диван. 

—  На  дорогу  потрібно  присісти,  — пояснюю  юному  ангелу  та  цілую  кіску.   Ксенія  пахне  по-особливому.  Дитинством  та  вишневим  варенням.  — Прикмета  така.